The Yörük Highlands

Hören Sie. Irgendwo an diesen Hängen läuten Ziegenglocken. Zwischen Kalkan und Kaş kehrt der Lykische Weg dem Meer den Rücken und steigt in eine andere Welt — die Welt der Yörüken, des Hirtenvolks des Taurusgebirges. Und eines sollten Sie wissen: Dieser Weg war ihrer, lange bevor er Ihrer wurde.

Die Yörüken sind Nachkommen turkmenischer Nomaden, die vor fast tausend Jahren nach Anatolien kamen und mit ihren Herden in die Berge zogen. Ihr Name stammt vom türkischen Verb yürümek — gehen. Yörük heißt, ganz wörtlich, „die Gehenden".

Jahrhundertelang hatte ihr Jahr zwei Heimaten. Die Winter verbrachte man nahe der warmen Küste, im kışlak, dem Winterquartier. Jeden Frühling packten ganze Familien ihr Leben auf Kamele und wanderten in die hohen Berge, zur yayla — den Sommerweiden —, wo das Gras grün und die Luft kühl bleibt, während die Küste unten glüht. Jeden Herbst wanderten sie wieder hinab. Die schwarzen Zelte, in denen sie lebten, waren aus Ziegenhaar auf Handwebstühlen gewebt; Ziegenhaartuch quillt im Regen und dichtet sich gegen Wasser ab, und atmet, wenn es trocken ist. Es ist vollkommene Technik, über tausend Jahre verfeinert, gemacht aus dem Tier, das neben Ihnen steht.

Die Kamelkarawanen sind heute fort — Pick-ups und Traktoren traten an ihre Stelle, noch zu Lebzeiten der Alten — und die meisten Yörük-Familien haben sich in Dörfern niedergelassen wie denen, durch die diese Etappe führt. Doch die Herden ziehen noch immer, der Käse wird noch immer auf den Hochweiden gemacht, und rund um Gömbe an den Hängen des Akdağ geht das Sommerleben der yayla bis heute weiter.

Vier Dinge gilt es auf diesen Binnenetappen zu beachten.

Erstens den Weg unter Ihren Füßen. Vieles am Lykischen Weg folgt alten Triebwegen und Maultierpfaden — seine Schöpfer nähten ihn großenteils aus Spuren zusammen, die die Yörüken und ihre Herden über Jahrhunderte in diese Berge traten. Wo das Gehen sich uralt und vernünftig anfühlt, gerade richtig geneigt für ein beladenes Tier — dann ist es das meist auch.

Zweitens die arbeitende Landschaft. Steinerne Pferche an den Hängen. Wasserzisternen mit flachen Steindeckeln. Bienenstöcke auf Lichtungen, leuchtend blau und orange bemalt. Brennholzstapel, mit baumeisterlichem Stolz geschichtet. Nichts davon ist zur Schau; alles ist in Gebrauch.

Drittens die Tiere. Herden schwarzhaariger Ziegen, und mit ihnen große, helle Herdenschutzhunde. Die Hunde arbeiten, sie spazieren nicht — gehen Sie den Herden ruhig und mit weitem Bogen aus dem Weg, halten Sie einen gleichmäßigen Schritt, und wenn ein Hund kommt, um Sie zu prüfen, bleiben Sie stehen, rufen Sie nicht, und lassen Sie den Hirten ihn zurückrufen. Ein Winken und ein Lächeln zum Hirten ist die Währung des Weges.

Und viertens die Gastfreundschaft. In Dörfern wie Sarıbelen und Gökçeören wundern Sie sich nicht, wenn man Sie zum Tee heranwinkt oder Ihnen ayran anbietet — kalten, gesalzenen Joghurttrunk, das Beste, was einem erhitzten Wanderer je gereicht wurde. Wenn Sie können, kaufen Sie etwas: Ziegenkäse, Honig, ein Paar gestrickte Socken. Geld, das in diesen Dörfern bleibt, hält die älteste Kultur des Weges in Bewegung.

Ein Bild für den Aufstieg. Wenn eine Yörük-Karawane zur yayla aufbrach, wurde das Leitkamel mit gewebten Bändern, Glocken und blauen Perlen gegen den bösen Blick geschmückt, und das ganze Dorf kam heraus, um den Zug ziehen zu sehen. Die ganze Welt einer Familie — Zelt, Webstuhl, Wiege, Küche — schwankte einen Bergpfad entlang, in genau dem Tempo, in dem Sie jetzt gehen. Drei Kilometer in der Stunde. Das Tempo eines beladenen Kamels. Das Tempo eines Menschen zu Fuß. Die Yörüken nannten das Gehen nie ein Abenteuer. Sie nannten es Leben — und ihr Name für sich selbst ist noch immer die beste Beschreibung in einem Wort für alle, die je einen langen Weg geliebt haben. Die Gehenden.

Der Weg rollt weiter durch die hohen Dörfer nach Kaş, wo die Berge Sie endlich wieder zum Meer hinablassen. Teeangebote sind hier oben verbindlicher als Wegweiser — planen Sie Ihren Nachmittag entsprechend. Guten Weg.

Escucha. En algún lugar de estas laderas hay cencerros de cabras. Entre Kalkan y Kaş, la Vía Licia da la espalda al mar y sube a otro mundo — el mundo de los yörük, el pueblo pastor de los montes Tauro. Y esto es lo importante: este camino fue el suyo mucho antes de ser el tuyo.

Los yörük son descendientes de nómadas turcomanos que llegaron a Anatolia hace cerca de mil años, y que ganaron las montañas con sus rebaños. Su nombre viene del verbo turco yürümek — caminar. Yörük significa, muy literalmente, «los que caminan».

Durante siglos, su año tuvo dos moradas. El invierno se pasaba cerca de la costa templada, en el kışlak — los cuarteles de invierno. Cada primavera, familias enteras cargaban su vida sobre camellos y subían a las altas montañas, al yayla — los pastos de verano — donde la hierba sigue verde y el aire sigue fresco mientras la costa se cuece allá abajo. Cada otoño, bajaban de nuevo. Las tiendas negras donde vivían se tejían con pelo de cabra en telares de mano; el paño de pelo de cabra se hincha bajo la lluvia y se sella contra el agua, y respira cuando está seco. Es una tecnología perfecta, afinada a lo largo de mil años, hecha del animal que está a tu lado.

Las caravanas de camellos han desaparecido — las furgonetas y los tractores tomaron su lugar hace ya una generación — y la mayoría de las familias yörük se han asentado en pueblos como los que atraviesa esta etapa. Pero los rebaños aún se mueven, el queso se sigue haciendo en los altos pastos, y en torno a Gömbe, en las laderas del Akdağ, la vida del yayla de verano continúa todavía hoy.

Cuatro cosas que notar mientras caminas estas etapas de interior.

Primero, el camino bajo tus pies. Buena parte de la Vía Licia sigue antiguas rutas de trashumancia y sendas de mulas — quienes la crearon la cosieron en gran medida a partir de las pistas que los yörük y sus rebaños han abierto en estas montañas a lo largo de los siglos. Allí donde la marcha parece antigua y sensata, dosificada justo para una bestia cargada — es, por lo general, que lo es.

En segundo lugar, el paisaje trabajando. Apriscos de piedra en las laderas. Cisternas con tapa de piedra plana. Colmenas en los claros, pintadas de azul vivo y de naranja. Pilas de leña apiladas con orgullo de arquitecto. Nada de esto es para la vista; todo está en uso.

En tercer lugar, los animales. Rebaños de cabras de pelo negro, y con ellos, grandes perros de protección de pelaje claro. Esos perros trabajan, no pasean — rodea los rebaños con amplitud y calma, sigue a paso regular, y si un perro viene a inspeccionarte, detente, no grites, y deja que el pastor lo llame. Un gesto de la mano y una sonrisa al pastor son la moneda del camino.

Y en cuarto lugar, la hospitalidad. En pueblos como Sarıbelen y Gökçeören, no te sorprenda que te hagan señas para un té, o que te ofrezcan ayran — una bebida de yogur fría y salada, lo más hermoso jamás tendido a un caminante sediento. Si puedes, compra algo: queso de cabra, miel, un par de calcetines de punto. El dinero gastado en estos pueblos mantiene en marcha la cultura más antigua de la Vía.

Una imagen para llevarte en la subida. Cuando una caravana yörük partía hacia el yayla, el camello de cabeza iba adornado con cintas tejidas, cencerros y cuentas azules contra el mal de ojo, y todo el pueblo salía a ver pasar el cortejo. El mundo entero de una familia — tienda, telar, cuna, cocina — se mecía a lo largo de una senda de montaña exactamente al paso al que caminas tú ahora. Tres kilómetros por hora. La velocidad de un camello cargado. La velocidad de un ser humano a pie. Los yörük nunca llamaron aventura a la marcha. La llamaban la vida — y el nombre que se dan a sí mismos sigue siendo la mejor descripción en una palabra de todos los que alguna vez amaron un largo camino. Los que caminan.

El camino rueda por los altos pueblos hacia Kaş, donde las montañas te dejan por fin bajar de nuevo al mar. Las ofertas de té son allá arriba más apremiantes que las balizas — organiza tu tarde en consecuencia. Buen camino.

Écoutez. Quelque part sur ces versants, il y a des cloches de chèvres. Entre Kalkan et Kaş, la Voie lycienne tourne le dos à la mer et grimpe dans un autre monde — le monde des Yörüks, le peuple pasteur des monts Taurus. Et voici la chose : ce chemin fut le leur bien avant d'être le vôtre.

Les Yörüks sont les descendants de nomades turkmènes arrivés en Anatolie il y a près de mille ans, et qui gagnèrent les montagnes avec leurs troupeaux. Leur nom vient du verbe turc yürümek — marcher. Yörük signifie, très littéralement, « ceux qui marchent ».

Pendant des siècles, leur année eut deux demeures. L'hiver se passait près de la côte tiède, au kışlak — les quartiers d'hiver. Chaque printemps, des familles entières chargeaient leur vie sur des chameaux et montaient dans les hautes montagnes, au yayla — les pâturages d'été — où l'herbe reste verte et l'air reste frais tandis que la côte cuit en contrebas. Chaque automne, elles redescendaient. Les tentes noires où elles vivaient étaient tissées en poil de chèvre sur des métiers à main ; l'étoffe de poil de chèvre gonfle sous la pluie et se scelle contre l'eau, et respire quand elle est sèche. C'est une technologie parfaite, affinée sur mille ans, faite de l'animal qui se tient à côté de vous.

Les caravanes de chameaux ont disparu — les camionnettes et les tracteurs ont pris leur place de mémoire d'homme — et la plupart des familles yörüks se sont fixées dans des villages comme ceux que traverse cette étape. Mais les troupeaux se déplacent encore, le fromage se fait toujours dans les hauts pâturages, et autour de Gömbe, sur les pentes de l'Akdağ, la vie du yayla d'été se poursuit aujourd'hui encore.

Quatre choses à remarquer tandis que vous marchez ces étapes intérieures.

D'abord, le chemin sous vos pieds. Une grande partie de la Voie lycienne suit d'anciennes routes de transhumance et des sentiers muletiers — ceux qui la créèrent la cousirent en grande partie à partir des pistes que les Yörüks et leurs troupeaux ont creusées dans ces montagnes au fil des siècles. Là où la marche semble ancienne et sensée, dosée juste pour une bête chargée — c'est en général qu'elle l'est.

Deuxièmement, le paysage au travail. Des bergeries de pierre sur les versants. Des citernes à couvercle de pierre plate. Des ruches dans les clairières, peintes de bleu vif et d'orange. Des piles de bois empilées avec une fierté d'architecte. Rien de tout cela n'est pour la montre ; tout est en usage.

Troisièmement, les animaux. Des troupeaux de chèvres au poil noir, et avec eux, de grands chiens de protection au pelage clair. Ces chiens travaillent, ils ne se promènent pas — contournez les troupeaux largement et calmement, continuez d'un pas régulier, et si un chien vient vous inspecter, arrêtez-vous, ne criez pas, et laissez le berger le rappeler. Un signe de la main et un sourire au berger sont la monnaie du chemin.

Et quatrièmement, l'hospitalité. Dans des villages comme Sarıbelen et Gökçeören, ne soyez pas surpris qu'on vous fasse signe pour un thé, ou qu'on vous offre de l'ayran — une boisson de yaourt froide et salée, la plus belle chose jamais tendue à un marcheur assoiffé. Si vous le pouvez, achetez quelque chose : du fromage de chèvre, du miel, une paire de chaussettes tricotées. L'argent dépensé dans ces villages garde en marche la plus vieille culture de la Voie.

Une image à emporter dans la montée. Quand une caravane yörük partait pour le yayla, le chameau de tête était paré de bandes tissées, de cloches et de perles bleues contre le mauvais œil, et tout le village sortait regarder passer le cortège. Le monde entier d'une famille — tente, métier, berceau, cuisine — se balançait le long d'un sentier de montagne exactement à l'allure où vous marchez à présent. Trois kilomètres à l'heure. La vitesse d'un chameau chargé. La vitesse d'un humain à pied. Les Yörüks n'appelèrent jamais la marche une aventure. Ils l'appelaient la vie — et le nom qu'ils se donnent est encore la meilleure description en un mot de tous ceux qui ont jamais aimé un long chemin. Ceux qui marchent.

Le chemin roule à travers les hauts villages vers Kaş, où les montagnes vous laissent enfin redescendre à la mer. Les offres de thé sont plus contraignantes que les balises, là-haut — prévoyez votre après-midi en conséquence. Bonne route.

Ascoltate. Da qualche parte su questi versanti ci sono campanacci di capre. Tra Kalkan e Kaş, la Via Licia volta le spalle al mare e sale in un altro mondo — il mondo degli Yörük, il popolo pastore dei monti del Tauro. Ed ecco la cosa: questo cammino fu il loro molto prima di essere il vostro.

Gli Yörük sono i discendenti di nomadi turcomanni arrivati in Anatolia quasi mille anni fa, e che raggiunsero le montagne con le loro greggi. Il loro nome viene dal verbo turco yürümek — camminare. Yörük significa, molto letteralmente, «coloro che camminano».

Per secoli, il loro anno ebbe due dimore. L'inverno si passava vicino alla costa tiepida, al kışlak — i quartieri d'inverno. Ogni primavera, intere famiglie caricavano la loro vita sui cammelli e salivano nelle alte montagne, allo yayla — i pascoli d'estate — dove l'erba resta verde e l'aria resta fresca mentre la costa cuoce in basso. Ogni autunno, ridiscendevano. Le tende nere in cui vivevano erano tessute in pelo di capra su telai a mano; il tessuto di pelo di capra si gonfia sotto la pioggia e si sigilla contro l'acqua, e respira quando è asciutto. È una tecnologia perfetta, affinata su mille anni, fatta dell'animale che vi sta accanto.

Le carovane di cammelli sono scomparse — i camioncini e i trattori ne hanno preso il posto a memoria d'uomo — e la maggior parte delle famiglie yörük si è stabilita in villaggi come quelli che questa tappa attraversa. Ma le greggi si spostano ancora, il formaggio si fa tuttora negli alti pascoli, e intorno a Gömbe, sulle pendici dell'Akdağ, la vita dello yayla d'estate continua ancora oggi.

Quattro cose da notare mentre camminate queste tappe interne.

Primo, il cammino sotto i vostri piedi. Gran parte della Via Licia segue antiche rotte di transumanza e sentieri per muli — chi la creò la cucì in gran parte a partire dalle piste che gli Yörük e le loro greggi hanno scavato in queste montagne nel corso dei secoli. Là dove il cammino sembra antico e sensato, dosato giusto per una bestia carica — di solito è perché lo è.

In secondo luogo, il paesaggio al lavoro. Ovili di pietra sui versanti. Cisterne dal coperchio di pietra piatta. Arnie nelle radure, dipinte di azzurro vivo e arancione. Cataste di legna accatastate con un orgoglio da architetto. Niente di tutto questo è per mostra; tutto è in uso.

In terzo luogo, gli animali. Greggi di capre dal pelo nero, e con loro grandi cani da guardia dal manto chiaro. Questi cani lavorano, non passeggiano — aggirate le greggi ampiamente e con calma, proseguite di passo regolare, e se un cane viene a ispezionarvi, fermatevi, non gridate, e lasciate che il pastore lo richiami. Un cenno della mano e un sorriso al pastore sono la moneta del cammino.

E in quarto luogo, l'ospitalità. In villaggi come Sarıbelen e Gökçeören, non stupitevi se vi fanno cenno per un tè, o se vi offrono dell'ayran — una bevanda di yogurt fredda e salata, la cosa più bella mai offerta a un camminatore assetato. Se potete, comprate qualcosa: formaggio di capra, miele, un paio di calze fatte a maglia. Il denaro speso in questi villaggi tiene in vita la più antica cultura della Via.

Un'immagine da portare con voi nella salita. Quando una carovana yörük partiva per lo yayla, il cammello di testa era adorno di fasce tessute, campanelli e perline azzurre contro il malocchio, e tutto il villaggio usciva a guardare passare il corteo. Il mondo intero di una famiglia — tenda, telaio, culla, cucina — dondolava lungo un sentiero di montagna esattamente all'andatura con cui camminate voi adesso. Tre chilometri l'ora. La velocità di un cammello carico. La velocità di un essere umano a piedi. Gli Yörük non chiamarono mai il camminare un'avventura. Lo chiamavano la vita — e il nome che si danno è ancora la migliore descrizione in una sola parola di tutti coloro che hanno mai amato un lungo cammino. Coloro che camminano.

Il cammino rotola attraverso gli alti villaggi verso Kaş, dove le montagne vi lasciano finalmente ridiscendere al mare. Le offerte di tè sono più vincolanti dei segnavia, lassù — pianificate il pomeriggio di conseguenza. Buon cammino.

Прислушайтесь. Где-то на этих склонах звенят козьи колокольчики. Между Калканом и Кашем Ликийская тропа поворачивается спиной к морю и поднимается в другой мир — мир юрюков, пастушьего народа Таврских гор. И вот что важно: эта тропа была их тропой задолго до того, как стала вашей.

Юрюки — потомки туркменских кочевников, пришедших в Анатолию почти тысячу лет назад и ушедших со своими стадами в горы. Их имя происходит от турецкого глагола «юрюмек» — идти, ходить. Юрюк буквально означает «идущие».

Веками их год делился между двумя домами. Зимы проводили у тёплого берега, в кышлаке — зимовье. Каждую весну целые семьи грузили свою жизнь на верблюдов и уходили в высокие горы, на яйлу — летние пастбища, где трава остаётся зелёной, а воздух прохладным, пока побережье плавится внизу. Каждую осень спускались обратно. Их чёрные шатры ткались из козьей шерсти на ручных станках: ткань из козьего волоса разбухает под дождём и сама запечатывает себя от воды, а в сухую погоду дышит. Это совершенная технология, отточенная за тысячу лет и сделанная из животного, что стоит рядом с вами.

Верблюжьих караванов больше нет — на памяти ныне живущих их сменили пикапы и тракторы, — и большинство юрюкских семей осело в деревнях вроде тех, через которые проходит этот участок. Но стада по-прежнему кочуют, сыр по-прежнему делают на высоких пастбищах, а вокруг Гёмбе, на склонах Акдага, летняя жизнь яйлы продолжается по сей день.

Четыре вещи, которые стоит замечать на этих внутренних переходах.

Первое — тропа у вас под ногами. Значительная часть Ликийской тропы идёт по старым перегонным путям кочевников и мульим тропам: создатели маршрута во многом сшили его из дорожек, которые юрюки и их стада протоптали в этих горах за столетия. Там, где идти «по-старинному» удобно — уклон выверен ровно под гружёное животное, — так оно обычно и есть.

Второе — рабочий пейзаж. Каменные загоны на склонах. Цистерны с плоскими каменными крышками. Ульи на полянах, крашенные в яркую синь и охру. Поленницы, сложенные с архитектурной гордостью. Ничто из этого не для витрины; всё — в деле.

Третье — животные. Стада чёрных коз, а при них — крупные светлые пастушьи собаки. Собаки работают, а не гуляют: обходите стада широкой спокойной дугой, идите ровно, а если пёс подошёл познакомиться — остановитесь, не кричите и дайте пастуху его отозвать. Кивок и улыбка пастуху — здешняя валюта тропы.

И четвёртое — гостеприимство. В деревнях вроде Сарыбелена и Гёкчеорена не удивляйтесь, если вас позовут на чай или протянут айран — холодный подсоленный йогуртовый напиток, лучшее, что когда-либо доставалось разгорячённому путнику. Если можете — купите что-нибудь: козий сыр, мёд, пару вязаных носков. Деньги, оставленные в этих деревнях, держат на ногах старейшую культуру тропы.

Один образ — с собой, в подъём. Когда юрюкский караван выходил на яйлу, ведущего верблюда украшали тканые ленты, колокольчики и синие бусины от сглаза, и вся деревня выходила смотреть на шествие. Целый мир одной семьи — шатёр, станок, колыбель, кухня — покачивался на горной тропе ровно с той скоростью, с какой идёте сейчас вы. Три километра в час. Скорость гружёного верблюда. Скорость человека на своих двоих. Юрюки никогда не называли ходьбу приключением. Они называли её жизнью — и их имя для самих себя до сих пор остаётся лучшим односложным описанием каждого, кто когда-либо любил длинную тропу. Идущие.

Тропа катится дальше через высокие деревни к Кашу, где горы наконец отпустят вас обратно к морю. Приглашения на чай здесь обязательнее указателей — планируйте день с запасом. Доброй тропы.

Dinleyin. Bu yamaçlarda bir yerde keçi çanları var. Kalkan'la Kaş arasında Likya Yolu sırtını denize dönüyor ve başka bir dünyaya tırmanıyor — Toroslar'ın Yörüklerinin dünyasına. Ve şunu bilin: bu yol, sizden çok önce onlarındı. Kim bilir — belki dedelerinizindi.

Yörükler, Anadolu'ya bin yıl kadar önce gelen ve sürüleriyle dağlara vuran Türkmen göçerlerin torunları. Adları yürümekten gelir. Yörük — düpedüz — yürüyen demek.

Yüzyıllar boyunca yılları iki evliydi. Kışı sıcak kıyıya yakın, kışlakta geçirirlerdi. Her bahar, koca aileler hayatlarını develere yükler, yüksek dağlara, yaylaya çıkardı — kıyı aşağıda kavrulurken otun yeşil, havanın serin kaldığı yere. Her güz, geri inerlerdi. İçinde yaşadıkları kara çadır, el tezgâhında keçi kılından dokunurdu; kıl çadır yağmurda kabarıp kendini suya karşı mühürler, kuruda nefes alır. Bin yılda incelmiş, yanı başında duran hayvandan yapılmış kusursuz bir teknolojidir.

Deve kervanları artık yok — kamyonetle traktör, daha büyüklerimizin gözü önünde onların yerini aldı — ve Yörük ailelerinin çoğu bu etabın geçtiği köyler gibi köylere yerleşti. Ama sürüler hâlâ yürüyor, peynir hâlâ yaylada basılıyor ve Akdağ'ın yamacındaki Gömbe çevresinde yayla hayatı bugün de sürüyor.

Bu iç etaplarda yürürken dikkat edecek dört şey var.

Önce ayağınızın altındaki patika. Likya Yolu'nun büyük bölümü eski göç yollarını ve katır patikalarını izler — yolu kuranlar, güzergâhı büyük ölçüde Yörüklerin ve sürülerinin bu dağlara yüzyıllarca basa basa açtığı izlerden dikti. Yürüyüş nerede kadim ve akıllıca geliyorsa — yüklü bir hayvan için tam kararında eğimlendirilmiş — orası genellikle öyledir.

İkincisi, çalışan manzara. Yamaçlarda taş ağıllar. Yassı taş kapaklı sarnıçlar. Açıklıklarda maviye, turuncuya boyanmış kovanlar. Mimar gururuyla istiflenmiş odun yığınları. Hiçbiri gösteri için değil; hepsi kullanımda.

Üçüncüsü, hayvanlar. Kara kıllı keçi sürüleri ve yanlarında iri, açık renkli çoban köpekleri. Köpekler gezmiyor, çalışıyor — sürüye geniş ve sakin bir kavis çizin, temponuzu bozmadan yürüyün; bir köpek sizi yoklamaya gelirse durun, bağırmayın, çobanın çağırmasını bekleyin. Çobana bir el sallayıp gülümsemek, bu yolun geçer akçesidir.

Dördüncüsü, misafirlik. Sarıbelen, Gökçeören gibi köylerde çaya çağrılırsanız ya da elinize soğuk bir ayran tutuşturulursa şaşırmayın — sıcak yürüyüşçüye uzatılmış en iyi şey. Elinizden geliyorsa bir şey alın: keçi peyniri, bal, bir çift yün çorap. Bu köylerde bırakılan para, yolun en eski kültürünü yürür tutuyor.

Tepeye çıkarken yanınıza bir görüntü alın. Yörük kervanı yaylaya kalkarken baştaki deve — maya — dokuma kolanlarla, çanlarla, nazara karşı mavi boncuklarla donatılır, bütün köy göçün geçişini seyre dökülürdü. Bir ailenin bütün dünyası — çadır, tezgâh, beşik, ocak — bir dağ patikasında, tam şu anda sizin yürüdüğünüz hızda salınarak giderdi. Saatte üç kilometre. Yüklü devenin hızı. Yürüyen insanın hızı. Yörükler yürümeye hiçbir zaman macera demedi. Hayat dediler — ve kendilerine verdikleri ad, uzun bir yolu sevmiş herkesin bugüne kadarki en iyi tek kelimelik tarifi olmayı sürdürüyor. Yürüyenler.

Yol, yüksek köylerin içinden Kaş'a doğru sürüyor; dağlar sizi orada nihayet denize geri bırakacak. Yukarıda çay davetleri yol işaretlerinden bağlayıcıdır — öğleden sonranızı ona göre hesaplayın. Yolunuz açık olsun.

Прислухайтесь. Десь на цих схилах бринять козячі дзвіночки. Між Kalkan і Kaş Лікійська стежка обертається спиною до моря й дряпається в інший світ — світ йорюків, пастушого народу гір Тавр. І ось у чому річ: ця стежка була їхньою задовго до того, як стала вашою.

Йорюки — нащадки туркменів-кочовиків, що прийшли в Анатолію майже тисячу років тому й подалися в гори зі своїми отарами. Їхнє ім'я походить від турецького дієслова yürümek — іти, ходити. Yörük означає буквально «ті, що йдуть».

Століттями їхній рік мав дві оселі. Зиму проводили при теплому узбережжі, у kışlak — зимовищі. Щовесни цілі родини вантажили своє життя на верблюдів і підіймалися у високі гори, на yayla — літні пасовища, де трава лишається зеленою, а повітря прохолодним, поки узбережжя внизу пряжиться на сонці. Щоосені вони спускалися назад. Чорні намети, у яких вони жили, ткали з козячого волосу на ручних верстатах; тканина з козячого волосу набрякає під дощем і замикається від води, а суха — дихає. Це досконала технологія, відточена за тисячу років, зроблена з тварини, що стоїть поряд із вами.

Верблюжі каравани зникли — вантажівки й трактори заступили їх на людській пам'яті — і більшість йорюцьких родин осіла в селах, як ті, що їх проходить цей етап. Але отари ще перекочовують, сир і досі роблять на високих пасовищах, а довкола Gömbe, на схилах Akdağ, життя літнього yayla триває й сьогодні.

Чотири речі, які варто помітити, ідучи цими внутрішніми етапами.

Спершу — стежка у вас під ногами. Значна частина Лікійської стежки йде давніми шляхами перегону худоби й погоничими стежками — ті, хто її створив, здебільшого зшили її з тих троп, що йорюки та їхні отари протоптали в цих горах упродовж століть. Там, де хода видається давньою й розважливою, розміреною саме на в'ючну худобу, — то зазвичай так воно і є.

По-друге — краєвид у роботі. Кам'яні кошари на схилах. Цистерни з пласкою кам'яною кришкою. Вулики на галявинах, розписані яскраво-синім та помаранчевим. Стоси дров, складені з архітекторською гордістю. Ніщо з цього не на показ; усе — в ужитку.

По-третє — тварини. Отари чорношерстих кіз, а з ними — великі вівчарки-охоронці зі світлою шерстю. Ці собаки працюють, а не прогулюються — обходьте отари широко й спокійно, ідіть рівним кроком, а якщо собака підійде вас оглянути, спиніться, не кричіть і дайте пастухові його відкликати. Помах рукою й усмішка пастухові — розмінна монета цієї стежки.

І по-четверте — гостинність. У селах на кшталт Sarıbelen і Gökçeören не дивуйтеся, що вас покличуть на чай або запропонують ayran — холодний солоний йогуртовий напій, найкраще, що будь-коли простягали спраглому мандрівникові. Якщо можете, купіть щось: козячого сиру, меду, пару плетених шкарпеток. Гроші, витрачені в цих селах, тримають на ходу найдавнішу культуру Стежки.

Образ, який варто взяти із собою в підйом. Коли йорюцький караван рушав на yayla, головного верблюда прибирали тканими стрічками, дзвіночками й синім намистом проти лихого ока, і все село виходило дивитись, як минає валка. Цілий світ однієї родини — намет, верстат, колиска, кухня — погойдувався гірською стежкою рівно з тією швидкістю, з якою ви йдете зараз. Три кілометри за годину. Швидкість в'ючного верблюда. Швидкість людини пішки. Йорюки ніколи не називали ходьбу пригодою. Вони називали її життям — а ім'я, яке вони собі дали, і досі найкраще однослівне визначення всіх, хто будь-коли любив довгий шлях. Ті, що йдуть.

Стежка котиться через високі села до Kaş, де гори нарешті дають вам знову спуститися до моря. Пропозиції чаю там, угорі, наполегливіші за самі мітки — розплануйте свій пополудень відповідно. Доброї дороги.