Simena (Kaleköy)

Sie stehen in Simena. Schauen Sie über die Bucht. Die versunkene Stadt, die Sie unter dem Wasser gerade noch erahnen — das ist Kekova. Dasselbe Erdbeben traf beide Orte, im Jahr 141. Kekova hat sich nie erholt. Simena schon. Die Fischerboote unter Ihnen am Steg sind der Beweis.

Simena war eine kleine lykische Stadt, gegründet vielleicht im vierten vorchristlichen Jahrhundert, Teil eines Vierstädtebundes um Aperlae, wenige Kilometer westlich. Die Tetrapolis, wie die Griechen sagten: vier kleine Städte mit gemeinsamem Bürgerrecht, gemeinsamen Versammlungen — und, im Jahr 141, einer gemeinsamen Katastrophe. Das Beben, das Kekova auf der Insel gegenüber zerstörte, richtete hier fast denselben Schaden an. Die halbe Unterstadt versank. Die Hafenmauern rissen. Mehrere Sarkophage sanken bis zur Brust in den Schlamm.

Aber die Oberstadt lag am Hang — mit Quellen, mit Zisternen im Fels, die das Beben überstanden. Wer blieb, zog den Hügel hinauf. Man fischte weiter. Man bestattete seine Toten weiter in der Felswand. Die Römer bauten ringsum wieder auf; Byzanz machte den Ort zu einem kleinen Bischofssitz. Im späten Mittelalter kamen die Ritter von Rhodos übers Meer und setzten eine Festung auf die lykische Akropolis — die kleine Burg, deren Zinnen Sie von unten sehen werden. Nach der osmanischen Zeit schrumpfte das Dorf, aber es endete nicht. Heute leben hier vielleicht fünfzig Menschen. Es gibt keine Straße. Auch Sie sind per Boot gekommen oder zu Fuß.

Fünf Dinge gibt es zu finden. Gehen Sie langsam — im Dorf gibt es keine Autos, nur Ziegen und Katzen, und die gepflasterten Gassen steigen steil an.

Erstens: die halbversunkenen lykischen Sarkophage im Hafen. Das ist das Foto, das in jedem Reiseführer der türkischen Südküste steht. Zwei Steinsärge, die Sockel unter Wasser im Schlamm, die gemeißelten Deckel knapp über der Wasserlinie. Gehen Sie zum kleinen Steg hinunter und schauen Sie. Auch sie hat das Beben von 141 hinabgezogen — wie die Häuser drüben in Kekova. Nur blieben die von Simena sichtbar.

Zweitens: die lykische Nekropole am Hang hinter dem Dorf. Felsgräber im klassischen lykischen Hausstil — in Stein gehauene Balkenmuster, Türen auf Brusthöhe — steigen über den heutigen Häusern den Hang hinauf. Zweieinhalbtausend Jahre lang trugen die Menschen ihre Toten diesen Pfad hinauf.

Drittens: die Burg auf dem Hügel. Ein kurzer, steiler Aufstieg vom Dorfzentrum. Um das vierzehnte Jahrhundert von den Rittern von Rhodos auf der alten lykischen Akropolis errichtet. Zinnen, ein Innenhof, Schießscharten in den Mauern. Von den Wehrgängen überblicken Sie die ganze Bucht — bis nach Kekova.

Viertens — und das ist eine Rarität: das kleine antike Theater innerhalb der Burgmauern. Acht, neun Reihen steinerner Sitze, fast vollständig von mittelalterlichem Mauerwerk umschlossen. Als die Ritter die Burg bauten, nutzten sie den alten Akropolisgrund — das Theater aber ließen sie stehen. Das Ergebnis: das einzige lykische Theater der Welt, das man durch ein Kreuzfahrertor betritt.

Und fünftens: das Dorf selbst. Gepflasterte Gassen, handgemalte Holzschilder, eine Handvoll kleiner Lokale mit Tischen am Wasser. Wenn Sie Zeit haben: Bleiben Sie. Bestellen Sie einen Tee. Schauen Sie den Booten zu.

Simena und Kekova verloren dasselbe Erdbeben. Sie waren Nachbarn, verbunden durch denselben Bund, dieselbe Küste, denselben Handel. Doch Kekova auf der Insel hatte oberhalb des zerstörten Ufers kein Süßwasser. Seine Menschen hatten keinen höheren Ort, an den sie sich zurückziehen konnten. Sie gingen. Simena am Festlandhang hatte Quellen über der Unterstadt. Seine Menschen stiegen vierzig Meter höher — und lebten weiter.

Zwei Städte, dieselbe Katastrophe, dasselbe Jahrhundert. Die eine leerte sich; die andere nicht. Der Unterschied zwischen einer Geisterstadt und einer lebendigen ist manchmal nur die Frage, wo das Wasser ist.

Von Simena führt der Lykische Weg an der Küste weiter nach Osten, durch das Dorf Üçağız und weiter Richtung Myra — die nächste große lykische Stadt, zwei Tagesmärsche entfernt, mit ihren Felsgräbern und der Kirche des heiligen Nikolaus. Bevor Sie gehen: Schauen Sie noch einmal über die Bucht. Dieselben Steine, die in Kekova versanken, stehen hier noch aufrecht. Guten Weg.

Estás en Simena. Mira al otro lado de la bahía. La ciudad sumergida que se adivina bajo el agua — es Kekova. El mismo terremoto golpeó las dos orillas, en el año 141. Kekova no se recuperó jamás. Simena, sí. Las barcas de pesca bajo tus pies, a lo largo del pantalán, son la prueba.

Simena era una pequeña ciudad licia, fundada quizá en el siglo cuarto antes de nuestra era, miembro de una liga de cuatro ciudades en torno a Aperlae, a unos kilómetros al oeste. La Tetrápolis, decían los griegos: cuatro pequeñas ciudades que compartían ciudadanía, asambleas — y, en el 141, una misma catástrofe. El seísmo que destruyó Kekova en la isla de enfrente causó aquí casi los mismos daños. La mitad de la ciudad baja se hundió. Los muelles se agrietaron. Varios sarcófagos se hundieron en el fango hasta media altura.

Pero la ciudad alta se aferraba a la ladera — con manantiales, con cisternas talladas en la roca que sobrevivieron al seísmo. Los que se quedaron subieron la colina. Se siguió pescando. Se siguió enterrando a los muertos en el acantilado. Los romanos reconstruyeron los alrededores; Bizancio hizo del lugar una pequeña sede episcopal. A finales de la Edad Media, los caballeros de Rodas llegaron por mar y plantaron una fortaleza sobre la acrópolis licia — el pequeño castillo cuyas almenas verás desde abajo. Tras la época otomana, el pueblo menguó, pero no se apagó. Una cincuentena de personas viven aquí hoy. No hay carretera. Tú también has venido en barco — o a pie.

Hay cinco cosas que encontrar. Camina despacio — en el pueblo no hay ni coches ni motos, solo cabras y gatos, y las callejuelas empedradas suben empinadas.

Primero, los sarcófagos licios medio sumergidos del puerto. Es la fotografía que muestra cada guía de la costa turca. Dos tumbas de piedra, el zócalo bajo el agua en el fango, la tapa cincelada justo por encima de la línea de flotación. Baja hasta el pequeño pantalán y mira. También a ellos el seísmo del 141 los hizo descender — como a las casas, allá, en Kekova. Solo que los de Simena quedaron a la vista.

En segundo lugar, la necrópolis licia en la ladera detrás del pueblo. Tumbas rupestres del tipo clásico — vigas imitadas en la piedra, puertas a la altura del pecho — escalonadas por encima de las casas actuales. Durante dos mil quinientos años, se llevó a los muertos por este sendero.

En tercer lugar, el castillo de la colina. Una subida corta y empinada desde el centro del pueblo. Construido hacia el siglo catorce por los caballeros de Rodas sobre la antigua acrópolis licia. Almenas, un patio, saeteras. Desde el camino de ronda, abarcas toda la bahía — hasta Kekova.

En cuarto lugar — y es una rareza: el pequeño teatro antiguo dentro de los muros del castillo. Ocho o nueve filas de asientos de piedra, casi enteramente ceñidas por la mampostería medieval. Cuando los caballeros levantaron la fortaleza, tomaron el suelo de la antigua acrópolis — pero dejaron el teatro en pie. Resultado: el único teatro licio del mundo al que se entra por una puerta de cruzados.

Y en quinto lugar, el pueblo mismo. Callejuelas empedradas, letreros de madera pintados a mano, un puñado de mesitas al borde del agua. Si tienes tiempo: quédate. Pide un té. Mira los barcos.

Simena y Kekova perdieron el mismo terremoto. Eran vecinas, unidas por la misma liga, la misma costa, el mismo comercio. Pero Kekova, en su isla, no tenía agua dulce por encima de la ribera destruida. Sus habitantes no tenían ningún lugar más alto adonde replegarse. Se marcharon. Simena, en la ladera del continente, tenía manantiales por encima de la ciudad baja. Sus habitantes subieron cuarenta metros — y siguieron viviendo.

Dos ciudades, la misma catástrofe, el mismo siglo. Una se vació; la otra no. La diferencia entre una ciudad fantasma y una ciudad viva es, a veces, solo la cuestión de saber dónde está el agua.

De Simena, la Vía Licia sigue la costa hacia el este, atraviesa el pueblo de Üçağız y continúa hacia Myra — la próxima gran ciudad licia, a dos días de marcha, con sus tumbas rupestres y la iglesia de san Nicolás. Antes de partir: mira una vez más la bahía. Las mismas piedras que se hundieron en Kekova siguen aquí en pie. Buen camino.

Vous êtes à Simena. Regardez de l'autre côté de la baie. La ville engloutie que l'on devine sous l'eau — c'est Kekova. Le même séisme a frappé les deux rives, en l'an 141. Kekova ne s'en est jamais remise. Simena, si. Les barques de pêche sous vos pieds, le long du ponton, en sont la preuve.

Simena était une petite cité lycienne, fondée peut-être au quatrième siècle avant notre ère, membre d'une ligue de quatre villes autour d'Aperlae, à quelques kilomètres à l'ouest. La Tétrapole, disaient les Grecs : quatre petites cités partageant citoyenneté, assemblées — et, en 141, une même catastrophe. Le séisme qui détruisit Kekova sur l'île d'en face causa ici presque les mêmes dégâts. La moitié de la ville basse sombra. Les môles se fendirent. Plusieurs sarcophages s'enfoncèrent dans la vase jusqu'à mi-corps.

Mais la ville haute s'accrochait au versant — avec des sources, avec des citernes taillées dans le roc qui survécurent au séisme. Ceux qui restèrent montèrent la colline. On continua de pêcher. On continua d'ensevelir ses morts dans la falaise. Les Romains rebâtirent alentour ; Byzance fit du lieu un petit siège épiscopal. À la fin du Moyen Âge, les chevaliers de Rhodes arrivèrent par la mer et posèrent une forteresse sur l'acropole lycienne — le petit château dont vous apercevrez les créneaux d'en bas. Après l'époque ottomane, le village se réduisit, mais il ne s'éteignit pas. Une cinquantaine de personnes vivent ici aujourd'hui. Il n'y a pas de route. Vous aussi, vous êtes venu en bateau — ou à pied.

Il y a cinq choses à trouver. Marchez lentement — dans le village il n'y a ni voitures ni scooters, seulement des chèvres et des chats, et les ruelles pavées grimpent raide.

D'abord, les sarcophages lyciens à demi engloutis du port. C'est la photographie que montre chaque guide de la côte turque. Deux tombeaux de pierre, le socle sous l'eau dans la vase, le couvercle ciselé juste au-dessus de la ligne de flottaison. Descendez jusqu'au petit ponton et regardez. Eux aussi, le séisme de 141 les a fait descendre — comme les maisons, là-bas, à Kekova. Simplement, ceux de Simena sont restés visibles.

Deuxièmement, la nécropole lycienne sur le versant derrière le village. Des tombes rupestres du type classique — poutres imitées dans la pierre, portes à hauteur de poitrine — étagées au-dessus des maisons actuelles. Pendant deux mille cinq cents ans, on a porté ses morts le long de ce sentier.

Troisièmement, le château sur la colline. Une montée courte et raide depuis le centre du village. Bâti vers le quatorzième siècle par les chevaliers de Rhodes sur l'ancienne acropole lycienne. Des créneaux, une cour, des meurtrières. Depuis le chemin de ronde, vous embrassez toute la baie — jusqu'à Kekova.

Quatrièmement — et c'est une rareté : le petit théâtre antique à l'intérieur des murs du château. Huit ou neuf rangées de sièges de pierre, presque entièrement enserrées de maçonnerie médiévale. Quand les chevaliers bâtirent la forteresse, ils prirent le sol de l'ancienne acropole — mais laissèrent le théâtre debout. Résultat : le seul théâtre lycien au monde où l'on entre par une porte de croisés.

Et cinquièmement, le village lui-même. Ruelles pavées, enseignes de bois peintes à la main, une poignée de petites tables au bord de l'eau. Si vous avez le temps : restez. Commandez un thé. Regardez les bateaux.

Simena et Kekova ont perdu le même tremblement de terre. Elles étaient voisines, liées par la même ligue, la même côte, le même commerce. Mais Kekova, sur son île, n'avait pas d'eau douce au-dessus du rivage détruit. Ses habitants n'avaient nul endroit plus haut où se replier. Ils sont partis. Simena, sur le versant du continent, avait des sources au-dessus de la ville basse. Ses habitants sont montés de quarante mètres — et ont continué à vivre.

Deux villes, la même catastrophe, le même siècle. L'une s'est vidée ; l'autre non. La différence entre une ville fantôme et une ville vivante, c'est parfois seulement la question de savoir où est l'eau.

De Simena, la Voie lycienne suit la côte vers l'est, traverse le village d'Üçağız et continue vers Myra — la prochaine grande cité lycienne, à deux jours de marche, avec ses tombes rupestres et l'église de saint Nicolas. Avant de partir : regardez encore une fois la baie. Les mêmes pierres qui ont sombré à Kekova tiennent ici toujours debout. Bonne route.

Siete a Simena. Guardate dall'altra parte della baia. La città sommersa che si intuisce sotto l'acqua — è Kekova. Lo stesso terremoto colpì entrambe le rive, nell'anno 141. Kekova non si riprese mai. Simena sì. Le barche da pesca sotto i vostri piedi, lungo il pontile, ne sono la prova.

Simena era una piccola città licia, fondata forse nel quarto secolo avanti Cristo, membro di una lega di quattro città intorno ad Aperlae, a pochi chilometri a ovest. La Tetrapoli, dicevano i Greci: quattro piccole città che condividevano cittadinanza, assemblee — e, nel 141, una stessa catastrofe. Il terremoto che distrusse Kekova, sull'isola di fronte, causò qui quasi gli stessi danni. Metà della città bassa sprofondò. I moli si spaccarono. Diversi sarcofagi affondarono nel fango fino a mezza altezza.

Ma la città alta si aggrappava al pendio — con le sue sorgenti, con le cisterne scavate nella roccia che sopravvissero al sisma. Chi rimase salì la collina. Si continuò a pescare. Si continuò a seppellire i morti nella falesia. I Romani ricostruirono tutt'intorno; Bisanzio ne fece una piccola sede vescovile. Alla fine del Medioevo, i cavalieri di Rodi arrivarono dal mare e posero una fortezza sull'acropoli licia — il piccolo castello di cui scorgerete i merli dal basso. Dopo l'età ottomana, il villaggio si ridusse, ma non si spense. Una cinquantina di persone vivono qui oggi. Non c'è strada. Anche voi siete arrivati in barca — o a piedi.

Ci sono cinque cose da trovare. Camminate lentamente — nel villaggio non ci sono auto né scooter, solo capre e gatti, e i vicoli lastricati salgono ripidi.

Primo, i sarcofagi lici semisommersi del porto. È la fotografia che mostra ogni guida della costa turca. Due tombe di pietra, la base sott'acqua nel fango, il coperchio cesellato appena sopra la linea di galleggiamento. Scendete fino al piccolo pontile e guardate. Anche loro il terremoto del 141 li ha fatti scendere — come le case, laggiù, a Kekova. Solo che quelli di Simena sono rimasti visibili.

In secondo luogo, la necropoli licia sul pendio dietro il villaggio. Tombe rupestri del tipo classico — travi imitate nella pietra, porte all'altezza del petto — disposte a terrazze sopra le case attuali. Per duemilacinquecento anni si sono portati i morti lungo questo sentiero.

In terzo luogo, il castello sulla collina. Una salita breve e ripida dal centro del villaggio. Costruito verso il quattordicesimo secolo dai cavalieri di Rodi sull'antica acropoli licia. Merli, un cortile, feritoie. Dal cammino di ronda si abbraccia l'intera baia — fino a Kekova.

In quarto luogo — ed è una rarità: il piccolo teatro antico all'interno delle mura del castello. Otto o nove file di sedili di pietra, quasi interamente racchiuse dalla muratura medievale. Quando i cavalieri costruirono la fortezza, presero il suolo dell'antica acropoli — ma lasciarono in piedi il teatro. Risultato: l'unico teatro licio al mondo in cui si entra da una porta crociata.

E in quinto luogo, il villaggio stesso. Vicoli lastricati, insegne di legno dipinte a mano, una manciata di piccoli tavoli in riva all'acqua. Se avete tempo: restate. Ordinate un tè. Guardate le barche.

Simena e Kekova persero lo stesso terremoto. Erano vicine, unite dalla stessa lega, dalla stessa costa, dallo stesso commercio. Ma Kekova, sulla sua isola, non aveva acqua dolce sopra il litorale distrutto. I suoi abitanti non avevano alcun luogo più in alto dove ritirarsi. Se ne andarono. Simena, sul pendio del continente, aveva sorgenti sopra la città bassa. I suoi abitanti salirono di quaranta metri — e continuarono a vivere.

Due città, la stessa catastrofe, lo stesso secolo. L'una si svuotò; l'altra no. La differenza tra una città fantasma e una città viva è, a volte, soltanto la questione di dove si trovi l'acqua.

Da Simena, la Via Licia segue la costa verso est, attraversa il villaggio di Üçağız e prosegue verso Myra — la prossima grande città licia, a due giorni di cammino, con le sue tombe rupestri e la chiesa di san Nicola. Prima di partire: guardate ancora una volta la baia. Le stesse pietre che sono sprofondate a Kekova qui stanno ancora in piedi. Buon cammino.

Вы стоите в Симене. Посмотрите через залив. Затонувший город, едва различимый под водой, — это Кекова. Одно и то же землетрясение забрало оба этих места в 141 году. Кекова не оправилась. Симена — оправилась. Рыбацкие лодки, пришвартованные под вами, — тому доказательство.

Симена была маленьким ликийским городом, основанным, вероятно, в четвёртом веке до нашей эры и входившим в союз четырёх городов с центром в Аперлае, в нескольких километрах к западу. Тетраполис, как называли его греки: четыре городка с общим гражданством, общими собраниями — и, в 141 году, общей катастрофой. Землетрясение, разрушившее Кекову на острове напротив, почти так же ударило и здесь. Половина нижнего города ушла под воду. Стены гавани треснули. Несколько саркофагов осели по грудь в ил.

Но верхний город стоял на склоне — с родниками и вырубленными в скале цистернами, которые уцелели. Оставшиеся поднялись выше по холму. Продолжили рыбачить. Продолжили хоронить своих в скале. Римляне отстроились вокруг них. Византийцы сделали городок маленькой епархией. В позднем Средневековье родосские рыцари пришли из-за моря и поставили крепость на вершине ликийского акрополя — тот самый замок, чьи стены с прямоугольными зубцами вы увидите снизу. После османской эпохи деревня съёжилась, но не исчезла. Сегодня здесь живёт человек пятьдесят. Дорог нет. Вы добрались сюда лодкой или пешком.

Пять вещей, которые стоит найти. Идите медленно: в деревне нет машин — только козы и кошки, а мощёные улочки поднимаются круто.

Первое — полузатопленные ликийские саркофаги в гавани. Это фотография из каждого путеводителя по южной Турции. Два каменных гроба: основания погребены в иле под водой, резные крышки — над самой её поверхностью. Спуститесь к маленькому причалу и посмотрите. Их опустило то же землетрясение 141 года, что и дома на Кекове, — только в Симене они остались на виду.

Второе — ликийский некрополь на склоне за деревней. Скальные гробницы классического ликийского «домового» типа — балки, вырезанные в камне, дверцы на высоте груди — поднимаются по склону над современными домами. Две с половиной тысячи лет люди несли своих мёртвых вверх по этой тропе.

Третье — замок на холме. Короткий крутой подъём из центра деревни. Построен родосскими рыцарями около четырнадцатого века поверх древнего ликийского акрополя. Зубчатые стены, внутренний двор, бойницы. С крепостных стен виден весь залив — до самой Кековы.

Четвёртое — и это редкость — маленький античный театр внутри крепостных стен. Восемь-девять рядов каменных сидений, почти со всех сторон окружённых средневековой кладкой. Строя замок, рыцари использовали площадку старого акрополя, но театр не тронули. В результате это единственный ликийский театр в мире, в который входят через ворота крестоносцев.

И пятое — сама деревня. Мощёные улочки, деревянные таблички, написанные от руки, несколько маленьких ресторанчиков, где подают дораду и мезе за столиками у самой воды. Если есть время — задержитесь. Закажите чай. Посмотрите на лодки.

Симена и Кекова проиграли одному землетрясению. Они были соседями, связанными общим союзом, общим берегом и общей торговлей. В 141 году один и тот же сдвиг разлома утопил нижний город Кековы и изранил Симену. Но у Кековы, на острове, выше разрушенной набережной не было пресной воды. Её жителям некуда было отступать. Они ушли. У Симены, на материковом склоне, родники над нижним городом были. Её жители поднялись на сорок метров вверх — и продолжили жить.

Два города, одна беда, один век. Один опустел, другой — нет. Разница между городом-призраком и живым городом — иногда лишь в том, где вода.

Из Симены Ликийская тропа продолжается на восток вдоль берега, через деревню Учаыз, к Мирам — следующему великому ликийскому городу в двух днях пути, с его скальными гробницами и церковью Святого Николая. Прежде чем уйти, взгляните через залив ещё раз. Те же камни, что утонули в Кекове, здесь стоят до сих пор. Доброй тропы.

Simena'dasınız — bugünkü adıyla Kaleköy'de. Körfezin karşısına bakın. Suyun altında hayal meyal seçilen batık şehir — orası Kekova. İkisini de aynı deprem vurdu, 141 yılında. Kekova bir daha kendine gelemedi. Simena geldi. Aşağıda iskeleye bağlı balıkçı tekneleri, bunun kanıtı.

Simena küçük bir Likya kentiydi; belki MÖ dördüncü yüzyılda kurulmuş, merkezi birkaç kilometre batıdaki Aperlai olan dört kentlik bir birliğin üyesiydi. Yunanların deyişiyle Tetrapolis: ortak vatandaşlığı, ortak meclisleri ve — MS 141'de — ortak felaketi paylaşan dört küçük kent. Adadaki Kekova'yı yıkan deprem, burada da neredeyse aynı hasarı yaptı. Aşağı şehrin yarısı sulara gömüldü. Liman duvarları çatladı. Lahitlerin birkaçı göğüslerine kadar çamura battı.

Ama yukarı mahalle yamaçtaydı; pınarları, depremi atlatan kaya oygusu sarnıçları vardı. Kalanlar tepeye taşındı. Balık tutmayı sürdürdüler. Ölülerini yine kayalıklara gömdüler. Romalılar çevrelerinde yeniden kurdu; Bizans burayı küçük bir piskoposluk yaptı. Orta Çağ'ın sonlarına doğru Rodos Şövalyeleri gelip Likya akropolünün üzerine bir kale oturttu — aşağıdan baktığınızda mazgallı duvarlarını göreceğiniz o küçük kale. Osmanlı döneminden sonra köy küçüldü ama bitmedi. Bugün burada elli kadar insan yaşıyor. Araba yolu yok. Siz de buraya ya tekneyle geldiniz ya yürüyerek.

Bulunacak beş şey var. Ağır ağır yürüyün — köyde araba yok, keçiyle kedi var; kaldırımlı sokaklar da dik çıkıyor.

Önce limandaki yarı batık Likya lahitleri. Güney kıyılarımızın her rehber kitabına girmiş o fotoğraf. İki taş lahit: kaideleri suyun altında çamura gömülü, oymalı kapakları su çizgisinin hemen üstünde. Küçük iskeleye inin ve bakın. Onları da 141 depremi indirdi — tıpkı karşıdaki Kekova'nın evleri gibi; yalnız Simena'nınkiler gözden kaybolmadı.

İkincisi, köyün arkasındaki yamaçta Likya nekropolü. Klasik Likya ev tipinde kaya mezarları — taşa oyulmuş kiriş desenleri, göğüs hizasında kapılar — bugünkü evlerin üstünde sırayla yamacı tırmanıyor. İnsanlar iki bin beş yüz yıl boyunca ölülerini bu patikadan yukarı taşıdı.

Üçüncüsü, tepedeki kale. Köy meydanından kısa ama dik bir tırmanış. On dördüncü yüzyıl dolaylarında Rodos Şövalyeleri'nce, asıl Likya akropolünün üzerine kurulmuş. Mazgallar, bir iç avlu, duvarlara açılmış top delikleri. Surlardan bakınca bütün körfez ayaklarınızın altında — ta Kekova'ya kadar.

Dördüncüsü — ki bu az bulunur şey — kale duvarlarının içindeki küçük antik tiyatro. Sekiz dokuz sıra taş oturak, çepeçevre Orta Çağ duvarcılığıyla sarılı. Şövalyeler kaleyi yaparken eski akropol zeminini kullandılar ama tiyatroya dokunmadılar. Sonuç: dünyada içine bir haçlı kapısından girilen tek Likya tiyatrosu.

Beşincisi, köyün kendisi. Kaldırım taşı sokaklar, elde boyanmış tahta tabelalar, masaları suya bakan üç beş küçük lokanta. Vaktiniz varsa durun. Bir çay söyleyin. Tekneleri seyredin.

Simena ile Kekova aynı depremi kaybetti. Komşuydular; aynı birliğe, aynı kıyıya, aynı ticarete bağlıydılar. MS 141'de Kekova'nın aşağı kasabasını batıran fay hareketi Simena'yı da vurdu. Ama adadaki Kekova'nın, yıkılan sahilin yukarısında tatlı suyu yoktu. İnsanlarının çekilecek yüksek yeri yoktu. Gittiler. Anakara yamacındaki Simena'nın ise aşağı şehrin üstünde pınarları vardı. İnsanları kırk metre yukarı çıktı ve yaşamaya devam etti.

İki kent, aynı felaket, aynı yüzyıl. Biri boşaldı; öbürü kalmayı bildi. Hayalet kasabayla yaşayan kasabanın arasındaki fark, bazen, sadece suyun nerede olduğudur.

Simena'dan Likya Yolu kıyı boyunca doğuya, Üçağız köyünün içinden Myra'ya doğru sürüyor — kaya mezarları ve Aziz Nikolaos kilisesiyle bir sonraki büyük Likya kenti, iki günlük yürüyüş ötede. Ayrılmadan önce körfeze bir kez daha bakın. Kekova'da batan taşların aynısı burada hâlâ ayakta. Yolunuz açık olsun.

Ви — у Сімені. Погляньте на той бік затоки. Затонуле місто, що вгадується під водою, — це Kekova. Той самий землетрус ударив по обох берегах, у 141 році. Kekova так і не оговталася. Сімена — оговталася. Рибальські човни у вас під ногами, вздовж причалу, — тому доказ.

Сімена була невеликим лікійським містом, заснованим, можливо, у четвертому столітті до нашої ери, — членом союзу чотирьох міст навколо Аперле, за кілька кілометрів на захід. Тетраполь, казали греки: чотири невеликі міста, що ділили громадянство, зібрання — а в 141 році ще й спільну катастрофу. Землетрус, який зруйнував Kekova на острові навпроти, завдав тут майже такої самої шкоди. Половина нижнього міста пішла під воду. Моли розкололись. Кілька саркофагів угрузли в мул по пояс.

Але верхнє місто трималося за схил — із джерелами, з висіченими в скелі цистернами, що пережили землетрус. Ті, хто лишився, піднялися на пагорб. Тут і далі ловили рибу. Тут і далі ховали померлих у скелі. Римляни відбудували околиці; Візантія зробила це місце невеликою єпископською кафедрою. Наприкінці Середньовіччя родоські лицарі прийшли морем і поставили фортецю на лікійському акрополі — той невеличкий замок, чиї зубці ви побачите знизу. Після османської доби село поменшало, та не згасло. Сьогодні тут живе десь із півсотні людей. Дороги немає. Ви теж прибули човном — або прийшли пішки.

Тут варто знайти п'ять речей. Ідіть поволі — у селі немає ні машин, ні скутерів, лише кози й коти, а бруковані вулички круто дряпаються вгору.

Спершу — напівзатоплені лікійські саркофаги в гавані. Це та світлина, яку показує кожен путівник турецького узбережжя. Дві кам'яні гробниці: цоколь — під водою в мулі, різьблене віко — трохи над лінією води. Спустіться до невеликого причалу й погляньте. Землетрус 141 року опустив і їх — як ті будинки там, у Kekova. Тільки саркофаги Сімени лишилися на видноті.

По-друге — лікійський некрополь на схилі за селом. Скельні гробниці класичного взірця — імітовані в камені балки, двері на висоті грудей — ярусами над теперішніми будинками. Дві з половиною тисячі років цією стежкою несли своїх померлих.

По-третє — замок на пагорбі. Коротка й крута дорога вгору від середини села. Зведений близько чотирнадцятого століття родоськими лицарями на давньому лікійському акрополі. Зубці, двір, бійниці. З бойового ходу вам відкривається вся затока — аж до Kekova.

По-четверте — а це рідкість: невеликий античний театр усередині замкових мурів. Вісім чи дев'ять рядів кам'яних лав, майже цілком оточених середньовічною кладкою. Коли лицарі зводили фортецю, вони забрали ґрунт давнього акрополя — але театр лишили стояти. Наслідок: єдиний у світі лікійський театр, до якого входиш через хрестоносницьку браму.

І по-п'яте — саме село. Бруковані вулички, дерев'яні вивіски, розписані від руки, кілька невеличких столиків над водою. Якщо маєте час — лишіться. Замовте чаю. Дивіться на човни.

Сімена й Kekova втратили той самий землетрус. Вони були сусідками, пов'язаними спільним союзом, спільним узбережжям, спільною торгівлею. Але Kekova на своєму острові не мала прісної води над зруйнованим берегом. Її мешканцям не було куди відступити вище. Вони пішли. Сімена ж, на схилі материка, мала джерела над нижнім містом. Її люди піднялися на сорок метрів — і жили далі.

Два міста, та сама катастрофа, те саме століття. Одне спорожніло, друге — ні. Різниця між містом-привидом і живим містом — то часом лише питання про те, де вода.

Із Сімени Лікійська стежка тягнеться берегом на схід, минає село Üçağız і веде далі до Мири — наступного великого лікійського міста, за два дні ходу, з його скельними гробницями й церквою святого Миколая. Перш ніж рушити — гляньте ще раз на затоку. Те саме каміння, що затонуло в Kekova, тут і досі стоїть. Доброї дороги.