Kayaköy

Sie stehen in Kayaköy. Bis vor hundertdrei Jahren war dies Levissi — ein griechisches Dorf von sechstausend Menschen, zwei Kirchen, einer Schule, drei Wassermühlen, und Häusern so angeordnet, dass kein Dach je einem anderen den Blick aufs Meer verstellte. Dann, 1923, musste jeder Einzelne, der hier lebte, fortgehen. Sie kamen nie zurück.

Levissi war eine griechisch-orthodoxe christliche Gemeinde im damaligen Osmanischen Reich, gegründet vielleicht im siebzehnten Jahrhundert, vielleicht früher. Die griechischsprachigen Bewohner lebten von Olivenanbau, Töpferei und Handel mit Fethiye — damals Makri genannt —, drei Gehstunden das Tal hinab. Sie bauten ihre Kirchen, schickten ihre Kinder zur Schule, heirateten, stritten, begruben ihre Eltern. Ihr Verhältnis zur türkischsprachigen muslimischen Gemeinschaft in Makri war, nach den meisten Zeugnissen, friedlich — Nachbarn, verflochten, oft einander helfend.

Dann kamen der Erste Weltkrieg, der Zusammenbruch des Osmanischen Reiches und der Griechisch-Türkische Krieg von 1919 bis 1922. 1923 unterzeichneten die neue Republik Türkei und das Königreich Griechenland den Vertrag von Lausanne. Ein gesondertes Abkommen verfügte, dass alle in der Türkei verbliebenen griechisch-orthodoxen Christen nach Griechenland zu bringen seien und alle Muslime in Griechenland in die Türkei. Es war der erste völkerrechtlich anerkannte Zwangsaustausch von Bevölkerungen. Insgesamt wurden etwa anderthalb Millionen Menschen entwurzelt.

Die Griechen von Levissi — jeder Mann, jede Frau, jedes Kind — gingen im Sommer 1923. Sie nahmen mit, was sie tragen konnten. Die meisten kamen nach Athen, wo ihre Nachkommen einen Vorort gründeten, den sie Nea Makri nannten — „Neu-Makri" — nach der Heimat, die sie nicht wiedersehen würden. Die Häuser, die sie zurückließen, sollten muslimische Flüchtlinge aus Thessaloniki füllen. Doch die Neuankömmlinge konnten dem kargen Boden hier kein Auskommen abringen, und wenige Jahre später waren die meisten weitergezogen. Das Dorf leerte sich ein zweites Mal und blieb leer.

Gehen Sie die gepflasterten Straßen. Fünfhundert Häuser stehen noch in verschiedenen Stufen des Verfalls; fast keines hat ein Dach, doch die meisten haben noch Wände, Türrahmen und die Treppen, die in die Obergeschosse führten.

Die untere Kirche, Panagia Pyrgiotissa. Die größere der beiden, mit Resten von Fresken an den Innenwänden. Achten Sie auf das gehauene Steinwerk um die Tür und auf die Spuren am Boden, wo einst die Ikonenwand stand. Griechisch-orthodoxe Gemeinden andernorts beten noch heute an ihrem Festtag, jeden August, für diese Kirche.

Die obere Kirche, Taxiarchis. Ein steilerer Aufstieg, weniger erhaltene Wandmalereien, aber die beste Aussicht. Stehen Sie am Eingang und blicken Sie über das Tal zum Meer. Jedes Dach, das Sie sich hier denken können, wurde gebaut, um irgendeiner Familie genau diese Aussicht zu geben.

Die Schule. Ein zweistöckiger Steinbau in der Dorfmitte, wo die Kinder von Levissi Lesen und Schreiben auf Griechisch lernten. Nach 1923 wurde das Gebäude kurz genutzt, dann verlassen. Der Schiefer am Boden ist derselbe Schiefer, auf den sie schrieben.

Die Häuser selbst. Gehen Sie langsam. Sie finden Öfen, noch in Küchenwände gesetzt. Zisternen unter eingestürzten Böden. Gemeißelte Jahressteine über den Türen — das Jahr, in dem die Familie baute. Achten Sie auf diese Jahressteine. Die jüngsten stammen aus den 1900er und 1910er Jahren. Die Menschen bauten bis ins Jahr der Katastrophe.

2004 veröffentlichte der britische Romancier Louis de Bernières „Traum aus Stein und Federn" — größtenteils in Kayaköy angesiedelt, das die wenigen, die sich erinnerten, noch immer Levissi nannten. Der Roman folgte dem Leben griechischer und türkischer Nachbarn durch die Jahre vor dem Austausch — und dem, was ihre Freundschaften nicht überstanden, als der Staat über sie verfügte.

Die UNESCO erwägt Kayaköy seit 1988 als Stätte auf ihrer Vorschlagsliste. Die vorgeschlagene Kategorie ist ungewöhnlich: nicht wegen des Alters der Ruinen, sondern als Mahnmal friedlichen Zusammenlebens verschiedener Gemeinschaften — und seines Verlusts. Über ganz Anatolien verteilt gibt es etwa zweihundert ähnliche verlassene griechische Dörfer, und eine ähnliche Zahl verlassener muslimisch-türkischer Dörfer in Griechenland. Dieses hier blieb erhalten, weil es nie wieder besiedelt wurde und weil jahrzehntelang keine Straße herankam.

Von Kayaköy führt der Lykische Weg über die Hügel nach Ölüdeniz und Faralya. Doch bevor Sie weitergehen, setzen Sie sich eine Minute in eines der leeren Häuser. Licht fällt durch das fehlende Dach. Wildblumen wachsen, wo die Küche war. Guten Weg.

Estás en Kayaköy. Hasta hace ciento tres años, era Levissi — un pueblo griego de seis mil habitantes, dos iglesias, una escuela, tres molinos de agua, y casas dispuestas de modo que ningún tejado tapara nunca a otro la vista del mar. Luego, en 1923, cada persona que vivía aquí fue obligada a marcharse. Ninguna volvió jamás.

Levissi era una comunidad cristiana griega ortodoxa en lo que era entonces el Imperio otomano, fundada quizá en el siglo diecisiete, quizá antes. Los habitantes, de lengua griega, vivían del cultivo del olivo, de la cerámica y del comercio con Fethiye — llamada entonces Makri — a tres horas de marcha al fondo del valle. Construyeron sus iglesias, mandaron a sus hijos a la escuela, se casaron, se pelearon, enterraron a sus padres. Su relación con la comunidad musulmana de lengua turca de Makri era, según la mayoría de los testimonios, pacífica — vecinos, mezclados unos con otros, a menudo solidarios.

Luego vinieron la Primera Guerra Mundial, el hundimiento del Imperio otomano, y la guerra greco-turca de 1919 a 1922. En 1923, la nueva República de Turquía y el reino de Grecia firmaron el tratado de Lausana. Una convención aparte estipulaba que todos los cristianos griegos ortodoxos que quedaran en Turquía serían transferidos a Grecia, y todos los musulmanes de Grecia transferidos a Turquía. Fue el primer intercambio forzoso de poblaciones reconocido por el derecho internacional. Cerca de un millón y medio de personas fueron desarraigadas en total.

Los griegos de Levissi — cada hombre, cada mujer, cada niño — se marcharon durante el verano de 1923. Se llevaron lo que podían cargar. La mayoría fue a Atenas, donde sus descendientes fundaron un arrabal que llamaron Nea Makri — «Nueva Makri» — por el hogar que no volverían a ver. Las casas que dejaron debían ser ocupadas por refugiados musulmanes de Salónica. Pero los recién llegados no pudieron vivir del suelo pobre de aquí, y unos años después, la mayoría se había ido. El pueblo se vació una segunda vez, y quedó vacío.

Recorre las calles empedradas. Quinientas casas subsisten, en diversos grados de ruina; casi ninguna tiene tejado, pero la mayoría conserva sus muros, sus jambas, y las escaleras que subían a los pisos.

La iglesia baja, Panagia Pyrgiotissa. La mayor de las dos, con restos de frescos aún visibles en los muros interiores. Busca la piedra esculpida en torno a la puerta, y las marcas en el suelo donde se alzaba antaño el iconostasio. En otros lugares, comunidades griegas ortodoxas aún rezan por esta iglesia el día de su fiesta, cada mes de agosto.

La iglesia alta, Taxiarchis. Una subida más empinada, menos pinturas supervivientes, pero la mejor vista. Ponte en la entrada y mira el valle hasta el mar. Cada tejado que puedas imaginar aquí se construyó para ofrecer a una familia exactamente esta vista.

La escuela. Un edificio de piedra de dos plantas en el centro del pueblo, donde los niños de Levissi aprendieron a leer y a escribir en griego. Después de 1923 se usó brevemente, y luego se abandonó. La pizarra del suelo es la misma sobre la que escribían.

Y las casas mismas. Camina despacio. Encontrarás hornos aún alojados en los muros de las cocinas. Cisternas bajo los suelos hundidos. Piedras grabadas con fechas sobre las puertas — el año en que la familia construyó. Busca esas fechas. Las más recientes son de los años 1900 y 1910. Se seguía construyendo el año mismo de la catástrofe.

En 2004, el novelista británico Louis de Bernières publicó «Pájaros sin alas», en gran parte ambientada en Kayaköy, entonces aún llamada Levissi por los pocos que la recordaban. La novela seguía la vida de vecinos griegos y turcos a través de los años previos al intercambio, y el modo en que sus amistades no pudieron sobrevivir a lo que el Estado les hizo. De Bernières pasó años recorriendo estas calles, tratando de imaginarlas llenas.

La UNESCO estudia Kayaköy como sitio del Patrimonio Mundial en su lista indicativa desde 1988. La categoría propuesta es inusual: no por la antigüedad de las ruinas, sino como memorial de una convivencia intercomunitaria pacífica, y de su pérdida. Hay unos doscientos pueblos griegos abandonados de este tipo por toda Anatolia, y otros tantos pueblos musulmanes turcos abandonados por toda Grecia. Este se conservó por su tamaño, porque nunca fue repoblado, y porque durante décadas no se le acercó ninguna carretera.

De Kayaköy, la Vía Licia continúa por las colinas hacia Ölüdeniz y Faralya — las dos etapas siguientes te llevan a los acantilados del Valle de las Mariposas, al mundo que el camino se trazó para celebrar. Pero antes de partir de nuevo, siéntate un minuto en una de las casas vacías. La luz entra por el tejado ausente. Crecen flores silvestres donde estaba la cocina. Buen camino.

Vous êtes à Kayaköy. Jusqu'à il y a cent trois ans, c'était Levissi — un village grec de six mille habitants, deux églises, une école, trois moulins à eau, et des maisons disposées de sorte qu'aucun toit ne masque jamais à un autre la vue sur la mer. Puis, en 1923, chaque personne qui vivait ici fut contrainte de partir. Aucune n'est jamais revenue.

Levissi était une communauté chrétienne grecque orthodoxe dans ce qui était alors l'Empire ottoman, fondée peut-être au dix-septième siècle, peut-être avant. Les habitants, de langue grecque, vivaient de la culture de l'olive, de la céramique et du commerce avec Fethiye — alors nommée Makri — à trois heures de marche au fond de la vallée. Ils bâtirent leurs églises, envoyèrent leurs enfants à l'école, se marièrent, se disputèrent, enterrèrent leurs parents. Leurs rapports avec la communauté musulmane de langue turque de Makri étaient, selon la plupart des témoignages, paisibles — des voisins, mêlés les uns aux autres, souvent solidaires.

Puis vinrent la Première Guerre mondiale, l'effondrement de l'Empire ottoman, et la guerre gréco-turque de 1919 à 1922. En 1923, la nouvelle République de Turquie et le royaume de Grèce signèrent le traité de Lausanne. Une convention distincte stipulait que tous les chrétiens grecs orthodoxes restés en Turquie seraient transférés en Grèce, et tous les musulmans de Grèce transférés en Turquie. Ce fut le premier échange forcé de populations jamais reconnu par le droit international. Environ un million et demi de personnes furent déracinées en tout.

Les Grecs de Levissi — chaque homme, chaque femme, chaque enfant — partirent durant l'été 1923. Ils emportèrent ce qu'ils pouvaient porter. La plupart gagnèrent Athènes, où leurs descendants fondèrent un faubourg qu'ils appelèrent Nea Makri — « Nouvelle Makri » — du nom du foyer qu'ils ne reverraient pas. Les maisons qu'ils laissèrent devaient être occupées par des réfugiés musulmans de Thessalonique. Mais les nouveaux venus ne purent vivre du sol pauvre d'ici, et quelques années plus tard, la plupart étaient repartis. Le village se vida une seconde fois, et resta vide.

Parcourez les rues pavées. Cinq cents maisons subsistent, à divers degrés de ruine ; presque aucune n'a de toit, mais la plupart gardent leurs murs, leurs chambranles, et les escaliers qui menaient aux étages.

L'église basse, Panagia Pyrgiotissa. La plus grande des deux, avec des restes de fresques encore visibles sur les murs intérieurs. Cherchez la pierre sculptée autour de la porte, et les marques au sol où se dressait jadis l'iconostase. Ailleurs, des communautés grecques orthodoxes prient encore pour cette église le jour de sa fête, chaque mois d'août.

L'église haute, Taxiarchis. Une montée plus raide, moins de peintures survivantes, mais la plus belle vue. Tenez-vous à l'entrée et regardez la vallée jusqu'à la mer. Chaque toit que vous pouvez imaginer ici fut bâti pour offrir à une famille exactement cette vue.

L'école. Un bâtiment de pierre à deux étages au centre du village, où les enfants de Levissi apprirent à lire et à écrire en grec. Après 1923, on l'utilisa brièvement, puis on l'abandonna. L'ardoise au sol est la même sur laquelle ils écrivaient.

Et les maisons elles-mêmes. Marchez lentement. Vous trouverez des fours encore logés dans les murs des cuisines. Des citernes sous les planchers effondrés. Des pierres gravées de dates au-dessus des portes — l'année où la famille bâtit. Cherchez ces dates. Les plus récentes sont des années 1900 et 1910. On bâtissait encore l'année même de la catastrophe.

En 2004, le romancier britannique Louis de Bernières publia « Des oiseaux sans ailes », en grande partie situé à Kayaköy, alors encore appelée Levissi par les rares qui s'en souvenaient. Le roman suivait la vie de voisins grecs et turcs à travers les années d'avant l'échange, et la façon dont leurs amitiés ne purent survivre à ce que l'État leur fit. De Bernières passa des années à arpenter ces rues, tentant de les imaginer pleines.

L'UNESCO étudie Kayaköy comme site du patrimoine mondial sur sa liste indicative depuis 1988. La catégorie proposée est inhabituelle : non pour l'antiquité des ruines, mais comme mémorial d'une coexistence intercommunautaire paisible, et de sa perte. Il existe environ deux cents villages grecs abandonnés de ce genre à travers l'Anatolie, et à peu près autant de villages musulmans turcs abandonnés à travers la Grèce. Celui-ci fut préservé par son ampleur, parce qu'il ne fut jamais repeuplé, et parce qu'aucune route ne l'approcha pendant des décennies.

De Kayaköy, la Voie lycienne continue par-dessus les collines vers Ölüdeniz et Faralya — les deux étapes suivantes vous mènent aux falaises de la Vallée des Papillons, dans le monde que le chemin fut tracé pour célébrer. Mais avant de repartir, asseyez-vous une minute dans l'une des maisons vides. La lumière entre par le toit absent. Des fleurs sauvages poussent où était la cuisine. Bonne route.

Siete a Kayaköy. Fino a centotré anni fa era Levissi — un villaggio greco di seimila abitanti, due chiese, una scuola, tre mulini ad acqua, e case disposte in modo che nessun tetto togliesse mai a un altro la vista sul mare. Poi, nel 1923, ogni persona che viveva qui fu costretta ad andarsene. Nessuna tornò mai.

Levissi era una comunità cristiana greco-ortodossa in quello che allora era l'Impero ottomano, fondata forse nel diciassettesimo secolo, forse prima. Gli abitanti, di lingua greca, vivevano della coltivazione dell'oliva, della ceramica e del commercio con Fethiye — allora chiamata Makri — a tre ore di cammino in fondo alla valle. Costruirono le loro chiese, mandarono i figli a scuola, si sposarono, litigarono, seppellirono i genitori. I loro rapporti con la comunità musulmana di lingua turca di Makri erano, secondo la maggior parte delle testimonianze, pacifici — vicini, mescolati gli uni agli altri, spesso solidali.

Poi vennero la Prima guerra mondiale, il crollo dell'Impero ottomano, e la guerra greco-turca dal 1919 al 1922. Nel 1923, la nuova Repubblica di Turchia e il Regno di Grecia firmarono il trattato di Losanna. Una convenzione a parte stabiliva che tutti i cristiani greco-ortodossi rimasti in Turchia sarebbero stati trasferiti in Grecia, e tutti i musulmani di Grecia trasferiti in Turchia. Fu il primo scambio forzato di popolazioni mai riconosciuto dal diritto internazionale. Circa un milione e mezzo di persone furono sradicate in tutto.

I Greci di Levissi — ogni uomo, ogni donna, ogni bambino — partirono nell'estate del 1923. Portarono ciò che potevano portare. La maggior parte raggiunse Atene, dove i loro discendenti fondarono un sobborgo che chiamarono Nea Makri — «Nuova Makri» — dal nome della casa che non avrebbero rivista. Le case che lasciarono dovevano essere occupate da rifugiati musulmani di Salonicco. Ma i nuovi venuti non poterono vivere del suolo povero di qui, e pochi anni dopo la maggior parte era ripartita. Il villaggio si svuotò una seconda volta, e restò vuoto.

Percorrete le strade lastricate. Cinquecento case sussistono, a vari gradi di rovina; quasi nessuna ha un tetto, ma la maggior parte conserva i muri, gli stipiti, e le scale che portavano ai piani superiori.

La chiesa bassa, Panagia Pyrgiotissa. La più grande delle due, con resti di affreschi ancora visibili sui muri interni. Cercate la pietra scolpita intorno alla porta, e i segni al suolo dove un tempo si ergeva l'iconostasi. Altrove, comunità greco-ortodosse pregano ancora per questa chiesa nel giorno della sua festa, ogni agosto.

La chiesa alta, Taxiarchis. Una salita più ripida, meno dipinti superstiti, ma la vista più bella. State all'ingresso e guardate la valle fino al mare. Ogni tetto che potete immaginare qui fu costruito per offrire a una famiglia esattamente questa vista.

La scuola. Un edificio di pietra a due piani al centro del villaggio, dove i bambini di Levissi impararono a leggere e a scrivere in greco. Dopo il 1923 fu usato brevemente, poi abbandonato. La lavagna al suolo è la stessa su cui scrivevano.

E le case stesse. Camminate lentamente. Troverete forni ancora incassati nei muri delle cucine. Cisterne sotto i pavimenti crollati. Pietre incise di date sopra le porte — l'anno in cui la famiglia costruì. Cercate quelle date. Le più recenti sono degli anni 1900 e 1910. Si costruiva ancora nell'anno stesso della catastrofe.

Nel 2004, il romanziere britannico Louis de Bernières pubblicò «Uccelli senza ali», in gran parte ambientato a Kayaköy, allora ancora chiamata Levissi dai pochi che se ne ricordavano. Il romanzo seguiva la vita di vicini greci e turchi attraverso gli anni prima dello scambio, e il modo in cui le loro amicizie non poterono sopravvivere a ciò che lo Stato fece loro. De Bernières passò anni a percorrere queste strade, cercando di immaginarle piene.

L'UNESCO studia Kayaköy come sito del patrimonio mondiale nella sua lista propositiva dal 1988. La categoria proposta è insolita: non per l'antichità delle rovine, ma come memoriale di una coesistenza pacifica tra comunità, e della sua perdita. Esistono circa duecento villaggi greci abbandonati di questo tipo in tutta l'Anatolia, e altrettanti villaggi musulmani turchi abbandonati in tutta la Grecia. Questo fu preservato dalla sua ampiezza, perché non fu mai ripopolato, e perché nessuna strada lo raggiunse per decenni.

Da Kayaköy, la Via Licia prosegue oltre le colline verso Ölüdeniz e Faralya — le due tappe seguenti vi portano alle falesie della Valle delle Farfalle, nel mondo che il cammino fu tracciato per celebrare. Ma prima di ripartire, sedetevi un minuto in una delle case vuote. La luce entra dal tetto assente. Fiori selvatici crescono dove c'era la cucina. Buon cammino.

Вы стоите в Каякёе. Ещё сто с небольшим лет назад это был Левисси — греческий городок на шесть тысяч жителей: две церкви, школа, три водяные мельницы и дома, поставленные так, чтобы ни одна крыша не закрывала соседям вид на море. А потом, в 1923 году, всех, кто здесь жил, заставили уйти. Они не вернулись.

Левисси был греческой православной общиной в тогдашней Османской империи — основанной, возможно, в семнадцатом веке, а может, и раньше. Грекоязычные жители жили оливками, гончарным делом и торговлей с Фетхие — тогда он назывался Макри — в трёх часах ходьбы вниз по долине. Они строили церкви, отправляли детей в школу, женились, ссорились, хоронили родителей. С турецкоязычной мусульманской общиной Макри они, по большинству свидетельств, жили мирно — соседями, чьи судьбы переплетались.

Потом пришла Первая мировая, крушение Османской империи и греко-турецкая война 1919–1922 годов. В 1923 году новая Турецкая Республика и Королевство Греция подписали Лозаннский договор. Отдельная конвенция предписывала: все православные греки, остающиеся в Турции, переселяются в Грецию, а все мусульмане Греции — в Турцию. Это был первый в истории принудительный обмен населением, признанный международным правом. Всего с мест сорвали около полутора миллионов человек.

Греки Левисси — все до единого — ушли летом 1923 года, взяв лишь то, что могли унести. Большинство осело в Афинах, где их потомки основали пригород Неа-Макри — «Новый Макри», в память о доме, которого им больше не увидеть. Их дома должны были занять мусульманские переселенцы из Салоник. Но на здешней скудной земле новоприбывшие прожить не смогли и через несколько лет почти все уехали. Деревня опустела во второй раз — и уже навсегда.

Пройдитесь по мощёным улицам. Сохранилось около пятисот домов в разной степени разрушения: почти ни у одного нет крыши, но у большинства целы стены, дверные проёмы и лестницы на верхние этажи.

Нижняя церковь, Панагия Пиргиотисса. Большая из двух; на внутренних стенах ещё видны фрагменты фресок. Обратите внимание на резной камень вокруг входа и на следы на полу, где стоял иконостас. Греческие православные общины до сих пор поминают эту церковь в её престольный праздник, каждый август.

Верхняя церковь, Таксиархис. Подъём круче, росписей меньше, зато вид — лучший. Встаньте у входа и посмотрите на долину и море. Каждая крыша здесь строилась ради именно этого вида.

Школа. Двухэтажное каменное здание в центре деревни, где дети Левисси учились читать и писать по-гречески. После 1923 года его недолго использовали, потом забросили. Каменные плиты на полу — те же, по которым они ходили.

И сами дома. Идите медленно. Вы найдёте печи, встроенные в кухонные стены. Цистерны под провалившимися полами. Резные камни с датами над дверями — год, когда семья построила дом. Поищите эти даты: самые поздние — из 1900-х и 1910-х. Люди строились до самого года катастрофы.

В 2004 году британский писатель Луи де Берньер выпустил роман «Бескрылые птицы», действие которого во многом происходит в Каякёе — тогда ещё Левисси для тех, кто помнил. Это история греческих и турецких соседей в годы перед обменом — и того, как их дружбу не смогло пережить решение государств. Де Берньер годами ходил по этим улицам, пытаясь представить их живыми.

ЮНЕСКО обсуждает Каякёй как кандидата в список Всемирного наследия с необычной формулировкой: не за древность руин, а как памятник мирной совместной жизни — и её утрате. По Анатолии разбросано около двухсот таких покинутых греческих деревень, а по Греции — примерно столько же покинутых турецких. Эта сохранилась благодаря масштабу, тому, что её не заселили заново, и тому, что десятилетиями сюда не вела дорога.

Из Каякёя Ликийская тропа уходит через холмы к Олюденизу и Фаралье — следующие два перехода выведут вас к обрывам Долины бабочек, в мир, ради которого эта тропа и создавалась. Но прежде чем идти дальше, посидите минуту в одном из пустых домов. Свет входит через отсутствующую крышу. Полевые цветы растут там, где была кухня. Доброй тропы.

Kayaköy'de duruyorsunuz. Türkiye'nin en büyük hayalet köyünde. Yüz küsur yıl önce burasının adı Levissi'ydi — altı bin nüfuslu bir Rum kasabası: iki kilise, bir okul, üç su değirmeni ve hiçbir çatının komşusunun deniz manzarasını kapatmayacağı biçimde yerleştirilmiş evler. Sonra, 1923'te, burada yaşayan herkes gitmek zorunda bırakıldı. Bir daha dönmediler.

Mübadele. Kelimeyi hepimiz okulda duyduk. Burası, o kelimenin taş kesilmiş hâli.

Levissi, Osmanlı'nın son yüzyılında bir Rum Ortodoks topluluğuydu — belki on yedinci yüzyılda, belki daha önce kurulmuş. Rumca konuşan sakinleri zeytincilikle, çömlekçilikle ve vadinin üç saat aşağısındaki Makri'yle — bugünkü Fethiye'yle — ticaretle geçinirdi. Kiliselerini yaptılar, çocuklarını okula gönderdiler, evlendiler, tartıştılar, analarını babalarını gömdüler. Makri'nin Türkçe konuşan Müslüman ahalisiyle ilişkileri, çoğu tanıklığa göre, barış içindeydi: komşuydular, iç içeydiler, çoğu zaman el eleydiler.

Sonra Birinci Dünya Savaşı geldi, imparatorluğun çöküşü ve 1919-1922 savaşı. 1923'te genç Cumhuriyet ile Yunanistan, Lozan'ı imzaladı. Ayrı bir sözleşme şunu şart koştu: Türkiye'de kalan bütün Rum Ortodokslar Yunanistan'a, Yunanistan'daki bütün Müslümanlar Türkiye'ye gönderilecekti. Uluslararası hukukun tanıdığı ilk zorunlu nüfus mübadelesiydi bu. Bir buçuk milyona yakın insan, iki yönde birden yerinden edildi. Belki sizin aileniz de o kafilelerin birindeydi — Selanik'ten, Girit'ten, Drama'dan gelen. O zaman bu sokaklar size bir ayna: sizinkilerin ardında bıraktığı evlerin, denizin bu yakasındaki karşılığı.

Levissi'nin Rumları — bir teki kalmamak üzere — 1923 yazında, taşıyabildiklerini alarak gittiler. Çoğu Atina'ya yerleşti; torunları orada, bir daha göremeyecekleri evin anısına Nea Makri — «Yeni Makri» — adını verdikleri bir semt kurdular. Geride kalan evlere Selanik'ten gelen muhacirler yerleştirilecekti. Ama yeni gelenler bu kıraç toprakta tutunamadı ve birkaç yıl içinde çoğu çekip gitti. Köy ikinci kez boşaldı — ve öyle kaldı.

Arnavut kaldırımlı sokaklarda yürüyün. Değişik yıkım derecelerinde beş yüz kadar ev ayakta: neredeyse hiçbirinin çatısı yok, ama çoğunun duvarları, kapı söveleri ve üst katlara çıkan merdivenleri duruyor.

Aşağı kilise, Panagia Pirgiotissa. İkisinin büyüğü; iç duvarlarında hâlâ fresk izleri seçiliyor. Girişteki taş işçiliğine ve ikonostasisin durduğu yerin zemindeki izlerine bakın. Rum Ortodoks cemaatleri bu kiliseyi bugün de her ağustosta, yortu gününde anıyor.

Yukarı kilise, Taksiyarhis. Çıkışı daha dik, duvar resimleri daha az — ama manzara en iyisi. Girişte durun ve vadiyle denize bakın. Buradaki her çatı, bir aileye tam da bu manzarayı vermek için yapılmıştı.

Okul. Köyün ortasında iki katlı taş bina: Levissi'nin çocukları burada Rumca okuma yazma öğrendi. Zemindeki taş plakalar, üzerinde yürüdükleri taşların ta kendisi.

Ve evler. Yavaş yürüyün. Mutfak duvarlarına gömülü fırınlar bulacaksınız. Çökmüş döşemelerin altında sarnıçlar. Kapıların üzerinde kazınmış tarih taşları — ailenin evi yaptığı yıl. O tarihleri arayın: en yenileri 1900'lerden, 1910'lardan. İnsanlar felaket yılına kadar ev yapmayı sürdürdü.

2004'te İngiliz romancı Louis de Bernières, büyük ölçüde burada geçen «Kanatsız Kuşlar»ı yayımladı. Roman, mübadele öncesi yıllarda Rum ve Türk komşuların hayatlarını ve dostluklarının, devletlerin onlara yaptığına dayanamayışını anlatır. De Bernières bu sokaklarda yıllarca yürüdü — onları dolu hayal etmeye çalışarak.

UNESCO, Kayaköy'ü alışılmadık bir gerekçeyle Dünya Mirası aday listesinde tutuyor: kalıntıların eskiliği için değil — barış içinde bir arada yaşamanın ve onun yitirilişinin anıtı olarak. Anadolu'da buna benzer iki yüz kadar boşalmış Rum köyü var; Yunanistan'da da bir o kadar boşalmış Türk köyü. İki halkın ortak yarası, iki kıyıya aynı biçimde dağılmış.

Kayaköy'den Likya Yolu tepeleri aşarak Ölüdeniz'e ve Faralya'ya uzanır — önümüzdeki iki etap sizi Kelebekler Vadisi'nin uçurumlarına çıkarır. Ama yola koyulmadan önce boş evlerden birinde bir dakika oturun. Işık, olmayan çatıdan giriyor. Kır çiçekleri mutfağın olduğu yerde açıyor. Yolunuz açık olsun.

Ви — у Kayaköy. Ще сто три роки тому це було Левіссі — грецьке село на шість тисяч мешканців, дві церкви, школа, три водяні млини й будинки, розставлені так, щоб жоден дах ніколи не заступав іншому краєвид на море. А тоді, 1923 року, кожну людину, що тут жила, змусили піти. Жодна так і не повернулася.

Левіссі було грецькою православною християнською громадою в тодішній Османській імперії, заснованою, можливо, у сімнадцятому столітті, а може, й раніше. Грекомовні мешканці жили з вирощування оливок, гончарства й торгівлі з Fethiye — тоді званим Макрі — за три години ходу в глибині долини. Вони будували свої церкви, посилали дітей до школи, одружувалися, сварилися, ховали батьків. Їхні стосунки з тюркомовною мусульманською громадою Макрі були, за більшістю свідчень, мирні — сусіди, перемішані одні з одними, часто взаємно вірні.

Потім прийшли Перша світова війна, крах Османської імперії й грецько-турецька війна 1919–1922 років. 1923 року нова Республіка Туреччина й Королівство Греція підписали Лозаннський договір. Окрема конвенція постановляла, що всіх грецьких православних християн, які лишилися в Туреччині, буде переселено до Греції, а всіх мусульман Греції — до Туреччини. Це був перший примусовий обмін населенням, будь-коли визнаний міжнародним правом. Загалом було зірвано з рідних місць близько півтора мільйона людей.

Греки Левіссі — кожен чоловік, кожна жінка, кожна дитина — пішли влітку 1923 року. Вони взяли те, що могли понести. Більшість дісталася Афін, де їхні нащадки заснували передмістя, назване Неа-Макрі — «Нова Макрі» — на честь домівки, якої вони більше не побачать. Будинки, що вони лишили, мали заселити мусульманські біженці із Салонік. Але прибульці не змогли прожити з тутешнього вбогого ґрунту, і за кілька років більшість пішла геть. Село спорожніло вдруге — і лишилося порожнім.

Пройдіть брукованими вулицями. П'ятсот будинків уціліли, у різному ступені руїни; майже жоден не має даху, але більшість зберегла мури, одвірки й сходи, що вели на горішні поверхи.

Нижня церква, Панагія Пірґіотісса. Більша з двох, із рештками фресок, ще видними на внутрішніх стінах. Пошукайте різьблений камінь довкола дверей і сліди на підлозі, де колись стояв іконостас. Деінде грецькі православні громади й досі моляться за цю церкву в день її свята, щороку в серпні.

Верхня церква, Таксіархіс. Крутіший підйом, менше вцілілих розписів, але найкращий краєвид. Станьте біля входу й погляньте на долину аж до моря. Кожен дах, який ви можете тут уявити, будували так, щоб дати родині саме цей краєвид.

Школа. Двоповерхова кам'яна будівля в центрі села, де діти Левіссі вчилися читати й писати грецькою. Після 1923 року її недовго використовували, а потім облишили. Кам'яна плитка на підлозі — та сама, на якій вони писали.

І самі будинки. Ідіть поволі. Ви знайдете печі, ще вмуровані в стіни кухонь. Цистерни під запалими підлогами. Камені з викарбуваними датами над дверима — рік, коли родина будувала. Шукайте ці дати. Найпізніші — з 1900-х і 1910-х років. Тут будували ще того самого року, коли настала катастрофа.

2004 року британський письменник Луї де Бернієр видав роман «Птахи без крил», значною мірою дія якого відбувається в Kayaköy, що його тоді ще звали Левіссі ті небагато, хто пам'ятав. Роман простежував життя грецьких і турецьких сусідів крізь роки перед обміном і те, як їхня дружба не змогла пережити того, що вчинила з ними держава. Де Бернієр роками ходив цими вулицями, силкуючись уявити їх повними.

ЮНЕСКО вивчає Kayaköy як пам'ятку світової спадщини у своєму попередньому списку від 1988 року. Запропонована категорія незвична: не за прадавність руїн, а як меморіал мирного міжгромадського співжиття — і його втрати. По всій Анатолії існує близько двохсот таких покинутих грецьких сіл, і приблизно стільки ж покинутих турецьких мусульманських сіл по Греції. Це вціліло завдяки своєму розмаху, бо його так і не заселили знову, і бо десятиліттями до нього не підходила жодна дорога.

Із Kayaköy Лікійська стежка веде через пагорби до Ölüdeniz і Faralya — наступні два етапи приведуть вас до урвищ Долини метеликів, до світу, який ця стежка й була прокладена оспівати. Але перш ніж рушити, посидьте хвилину в одному з порожніх будинків. Світло входить крізь відсутній дах. Дикі квіти ростуть там, де була кухня. Доброї дороги.