Yanartaş (Chimaera Flames)

Sie stehen vor der Chimaira. Die Flammen zu Ihren Füßen brennen hier, ununterbrochen, seit vor der Zeit, da Homer die Ilias schrieb. Die Alten nannten es den Atem eines erschlagenen Ungeheuers. Die moderne Wissenschaft nennt es Methan. Beide haben recht.

Yanartaş — der heutige türkische Name, „brennender Fels" — ist einer der wenigen Orte der Erde, wo Erdgas aus Rissen im Grundgestein austritt und sich von selbst entzündet, immerfort. Das Gas ist Methan, tief im Untergrund erzeugt durch eine langsame chemische Reaktion zwischen eisenreichem Fels und Wasser. Es steigt durch Spalten, trifft auf die Luft, und die Temperatur tut das Übrige.

Die Flammen sind stärker im Sommer, wenn der Fels trocken ist, schwächer im Winter. Sie brennen durch jede Jahreszeit seit mehr als zweieinhalbtausend Jahren, die wir kennen, und vermutlich viele Jahrtausende länger.

Auch die alten Griechen kannten dieses Feuer. Sie nannten es Chimaira — das feuerspeiende Ungeheuer, das nach Homer der Held Bellerophon tötete, indem er auf dem geflügelten Pferd Pegasos ritt und ihm einen bleiernen Speer in den Rachen stieß. Als das Ungeheuer fiel, so sagten die Griechen, sank es in den Berg — und was Sie nun sehen, ist sein Atem, noch immer entweichend.

Gehen Sie zwischen den beiden Flammenzonen umher. Die untere Zone, zu der der Weg Sie zuerst bringt, hat die größten Flammen — im Sommer manchmal einen Meter hoch. Die obere Zone, fünfzehn Minuten höher, hat mehr einzelne Feuer, doch jedes kleiner. Beide tragen Steine, geschwärzt von zweieinhalb Jahrtausenden Ruß.

Suchen Sie die Fundamente des kleinen hellenistischen Tempels, gleich östlich der unteren Flammenzone. Die Griechen bauten hier ein Heiligtum für Hephaistos — den Gott des Feuers und der Schmiede. Die Säulen sind fort, doch die Plattformsteine bleiben. Menschen kamen als Pilger, dann als römische Reisende, dann als byzantinische Christen, dann als osmanische Hirten. Nun Sie.

Versuchen Sie, etwas zu kochen. Wanderer bringen seit Jahrhunderten Tee, Kastanien und Würste hierher. Die Flammen sind heiß genug. Nehmen Sie Ihren Abfall wieder mit hinab. Der Berg ist seinen Besuchern lange gnädig gewesen; halten wir es so.

Im ersten Jahrhundert nach Christus schrieb der römische Naturkundler Plinius der Ältere von einem Berg in Lykien, wo das Feuer nie erlosch. Er selbst war nie dort, doch der Bericht hatte Rom erreicht. Er beschrieb es in seiner Naturgeschichte als einen ewigen Ofen, dessen Flammen weder durch Wasser noch durch Erde noch durch Menschenhand zu löschen seien. Plinius hatte recht. Neunzehn Jahrhunderte später brennen die Flammen noch. Wir haben Taschenlampen und Selfies hinzugefügt; alles andere ist gleich.

Von hier steigt der Lykische Weg nach Çıralı hinab für die Nacht und führt am nächsten Tag nordwärts weiter nach Tekirova und Phaselis. Doch bevor Sie hinabgehen — setzen Sie sich. Schauen Sie zehn Minuten in die Flammen. Zweieinhalbtausend Jahre Wanderer haben genau dies vor Ihnen getan. Guten Weg.

Estás ante la Quimera. Las llamas a tus pies arden aquí, sin interrupción, desde antes de que Homero escribiera la Ilíada. Los antiguos llamaban a esto el aliento de un monstruo abatido. La ciencia de hoy lo llama metano. Ambos tienen razón.

Yanartaş — el nombre turco moderno, que significa «roca que arde» — es uno de los pocos lugares de la tierra donde un gas natural mana de las grietas del lecho rocoso y se inflama por sí mismo, perpetuamente. Ese gas es metano, producido en las profundidades por una lenta reacción química entre una roca rica en hierro y el agua. Sube por las fisuras, encuentra el aire, y la temperatura hace el resto.

Las llamas son más fuertes en verano, cuando la roca está seca, más débiles en invierno. Han ardido en todas las estaciones durante los más de dos mil quinientos años que conocemos, y sin duda muchos milenios antes.

Los antiguos griegos conocían este fuego también. Lo llamaron Quimera — el monstruo que escupía fuego y que, según Homero, el héroe Belerofonte mató cabalgando el caballo alado Pegaso y hundiéndole una lanza de plomo en la garganta. Cuando el monstruo cayó, decían los griegos, se hundió en la montaña — y lo que ves ahora es su aliento, que se escapa todavía.

Camina entre las dos zonas de llamas. La zona baja, adonde el camino te lleva primero, tiene las llamas más grandes — a veces un metro de alto en verano. La zona alta, quince minutos más allá, tiene más fuegos separados, pero cada uno más pequeño. Ambas tienen piedras ennegrecidas por dos mil quinientos años de hollín.

Busca los cimientos del pequeño templo helenístico, justo al este de la zona baja. Los griegos construyeron aquí un santuario a Hefesto — el dios del fuego y de la fragua. Las columnas han desaparecido, pero las piedras de la plataforma permanecen. Aquí vinieron peregrinos, luego turistas romanos, luego cristianos bizantinos, luego pastores otomanos. Ahora, tú.

Intenta cocinar algo. Desde hace siglos, los caminantes traen aquí té, castañas, salchichas. Las llamas están lo bastante calientes. Cuida de bajar tu basura contigo. La montaña ha sido largo tiempo clemente con sus visitantes; mantengámosla así.

En el siglo primero de nuestra era, el naturalista romano Plinio el Viejo describió una montaña de Licia donde el fuego nunca moría. Él nunca había estado allí, pero el relato había llegado a Roma. La describió, en su Historia natural, como un horno eterno que ni el agua, ni la tierra, ni mano humana alguna podían apagar. Plinio tenía razón. Diecinueve siglos después, las llamas siguen ardiendo. Les hemos añadido las lámparas y los selfis; todo lo demás es igual.

De aquí, la Vía Licia baja a Çıralı para pasar la noche, y continúa al día siguiente hacia el norte, hacia Tekirova y Phaselis. Pero antes de bajar de nuevo — siéntate. Mira las llamas diez minutos. Dos mil quinientos años de caminantes han hecho exactamente eso antes que tú. Buen camino.

Vous êtes devant la Chimère. Les flammes à vos pieds brûlent ici, sans interruption, depuis avant qu'Homère n'écrive l'Iliade. Les Anciens appelaient cela le souffle d'un monstre abattu. La science d'aujourd'hui appelle cela du méthane. Les deux ont raison.

Yanartaş — le nom turc moderne, qui signifie « roche qui brûle » — est l'un des rares lieux sur terre où un gaz naturel sourd des fentes du socle rocheux et s'enflamme de lui-même, perpétuellement. Ce gaz est du méthane, produit dans les profondeurs par une lente réaction chimique entre une roche riche en fer et l'eau. Il monte par les fissures, rencontre l'air, et la température fait le reste.

Les flammes sont plus fortes l'été, quand la roche est sèche, plus faibles l'hiver. Elles ont brûlé à toutes les saisons pendant plus de deux mille cinq cents ans que nous connaissons, et sans doute bien des millénaires auparavant.

Les Grecs anciens connaissaient ce feu, eux aussi. Ils le nommèrent Chimère — le monstre cracheur de feu que, selon Homère, le héros Bellérophon tua en chevauchant le cheval ailé Pégase et en enfonçant une lance de plomb dans sa gorge. Quand le monstre tomba, disaient les Grecs, il s'enfonça dans la montagne — et ce que vous voyez maintenant, c'est son souffle, qui s'échappe encore.

Marchez entre les deux zones de flammes. La zone basse, où le chemin vous mène d'abord, a les plus grandes flammes — parfois un mètre de haut en été. La zone haute, quinze minutes plus loin, a plus de feux séparés, mais chacun plus petit. Toutes deux ont des pierres noircies par deux mille cinq cents ans de suie.

Cherchez les fondations du petit temple hellénistique, juste à l'est de la zone basse. Les Grecs bâtirent ici un sanctuaire à Héphaïstos — le dieu du feu et de la forge. Les colonnes ont disparu, mais les pierres de la plate-forme demeurent. On vint ici en pèlerins, puis en touristes romains, puis en chrétiens byzantins, puis en bergers ottomans. Maintenant, vous.

Essayez de cuire quelque chose. Depuis des siècles, les marcheurs apportent ici du thé, des châtaignes, des saucisses. Les flammes sont assez chaudes. Veillez à redescendre vos déchets avec vous. La montagne a été longtemps clémente envers ses visiteurs ; gardons-la ainsi.

Au premier siècle de notre ère, le naturaliste romain Pline l'Ancien décrivit une montagne de Lycie où le feu ne mourait jamais. Il n'y était jamais venu lui-même, mais le récit avait atteint Rome. Il la décrivit, dans son Histoire naturelle, comme une fournaise éternelle que ni l'eau, ni la terre, ni aucune main humaine ne pouvait éteindre. Pline avait raison. Dix-neuf siècles plus tard, les flammes brûlent toujours. Nous y avons ajouté les lampes et les selfies ; tout le reste est pareil.

D'ici, la Voie lycienne descend à Çıralı pour la nuit, et continue le lendemain vers le nord, vers Tekirova et Phaselis. Mais avant de redescendre — asseyez-vous. Regardez les flammes dix minutes. Deux mille cinq cents ans de marcheurs ont fait exactement cela avant vous. Bonne route.

Siete davanti alla Chimera. Le fiamme ai vostri piedi ardono qui, senza interruzione, da prima che Omero scrivesse l'Iliade. Gli Antichi chiamavano questo il soffio di un mostro abbattuto. La scienza di oggi lo chiama metano. Entrambi hanno ragione.

Yanartaş — il nome turco moderno, che significa «roccia che brucia» — è uno dei pochi luoghi sulla terra dove un gas naturale trasuda dalle fenditure del basamento roccioso e s'infiamma da sé, perpetuamente. Questo gas è metano, prodotto nelle profondità da una lenta reazione chimica tra una roccia ricca di ferro e l'acqua. Sale per le fessure, incontra l'aria, e la temperatura fa il resto.

Le fiamme sono più forti d'estate, quando la roccia è asciutta, più deboli d'inverno. Hanno bruciato in ogni stagione per più di duemilacinquecento anni che conosciamo, e senza dubbio per molti millenni prima.

Anche i Greci antichi conoscevano questo fuoco. Lo chiamarono Chimera — il mostro sputafuoco che, secondo Omero, l'eroe Bellerofonte uccise cavalcando il cavallo alato Pegaso e conficcando una lancia di piombo nella sua gola. Quando il mostro cadde, dicevano i Greci, sprofondò nella montagna — e ciò che vedete ora è il suo soffio, che ancora sfugge.

Camminate tra le due zone di fiamme. La zona bassa, dove il cammino vi conduce dapprima, ha le fiamme più grandi — a volte un metro d'altezza d'estate. La zona alta, quindici minuti più oltre, ha più fuochi separati, ma ciascuno più piccolo. Entrambe hanno pietre annerite da duemilacinquecento anni di fuliggine.

Cercate le fondamenta del piccolo tempio ellenistico, appena a est della zona bassa. I Greci costruirono qui un santuario a Efesto — il dio del fuoco e della fucina. Le colonne sono scomparse, ma le pietre della piattaforma rimangono. Qui si venne in pellegrinaggio, poi da turisti romani, poi da cristiani bizantini, poi da pastori ottomani. Adesso, voi.

Provate a cuocere qualcosa. Da secoli, i camminatori portano qui tè, castagne, salsicce. Le fiamme sono abbastanza calde. Abbiate cura di riportare giù i vostri rifiuti con voi. La montagna è stata a lungo clemente con i suoi visitatori; teniamola così.

Nel primo secolo dopo Cristo, il naturalista romano Plinio il Vecchio descrisse una montagna di Licia dove il fuoco non moriva mai. Non vi era mai venuto di persona, ma il racconto aveva raggiunto Roma. La descrisse, nella sua Storia naturale, come una fornace eterna che né l'acqua, né la terra, né alcuna mano umana poteva spegnere. Plinio aveva ragione. Diciannove secoli più tardi, le fiamme ardono ancora. Vi abbiamo aggiunto le lampade e i selfie; tutto il resto è uguale.

Da qui, la Via Licia scende a Çıralı per la notte, e prosegue l'indomani verso nord, verso Tekirova e Phaselis. Ma prima di ridiscendere — sedetevi. Guardate le fiamme dieci minuti. Duemilacinquecento anni di camminatori hanno fatto esattamente questo prima di voi. Buon cammino.

Вы стоите перед Химерой. Пламя у ваших ног горит непрерывно с тех времён, когда Гомер ещё не написал «Илиаду». Древние называли это дыханием убитого чудовища. Современная наука называет это метаном. Правы оба.

Янарташ — современное турецкое имя, означающее «горящая скала», — одно из немногих мест на Земле, где природный газ выходит из трещин в скальном основании и воспламеняется сам собой, вечно. Этот газ — метан, рождающийся глубоко под землёй в медленной химической реакции между богатой железом породой и водой. Он поднимается по разломам, встречает воздух — остальное довершает температура.

Летом, когда скала суха, пламя сильнее; зимой слабее. Оно горит сквозь все времена года как минимум две с половиной тысячи лет, о которых мы знаем, — а скорее всего, много тысячелетий до того.

Древние греки знали этот огонь. Они назвали его Химерой — огнедышащим чудовищем, которое, по Гомеру, убил герой Беллерофонт: взлетев на крылатом коне Пегасе, он вонзил свинцовое копьё ей в глотку. Когда чудовище пало, говорили греки, оно ушло в гору — и то, что вы видите сейчас, это его дыхание, всё ещё сочащееся наружу.

Пройдитесь между двумя зонами огня. В нижней, куда тропа приводит сначала, пламя самое большое — летом порой в метр высотой. В верхней, пятнадцатью минутами выше, огней больше, но каждый меньше. И там, и там камни черны от копоти двух с половиной тысячелетий.

Найдите фундамент небольшого эллинистического храма, чуть восточнее нижней зоны огня. Греки построили здесь святилище Гефеста — бога огня и кузни. Колонн больше нет, но платформа цела. Сюда приходили паломники, потом римские туристы, потом византийские христиане, потом османские пастухи. Теперь — вы.

Попробуйте что-нибудь приготовить. Путники веками приносили сюда чай, каштаны и колбаски: жара пламени хватает. Только заберите весь мусор с собой вниз. Гора давно терпима к гостям — пусть так и останется.

В первом веке нашей эры римский натуралист Плиний Старший писал о горе в Ликии, где огонь никогда не гаснет. Сам он здесь не бывал, но слухи дошли до Рима. В своей «Естественной истории» он описал вечное горнило, чьё пламя не потушить ни водой, ни землёй, ни человеческой рукой. Плиний был прав. Девятнадцать веков спустя пламя горит по-прежнему. Мы добавили фонарики и селфи — всё остальное без перемен.

Отсюда Ликийская тропа спускается на ночёвку в Чиралы, а назавтра уходит на север, к Текирове и Фазелису. Но прежде чем идти вниз — присядьте. Посмотрите на огонь минут десять. Ровно так до вас делали две с половиной тысячи лет путников. Доброй тропы.

Khimaira'nın karşısında duruyorsunuz. Ayaklarınızın dibindeki alevler, Homeros «İlyada»yı yazmadan önce de yanıyordu — hiç durmadan. Eskiler buna öldürülmüş bir canavarın nefesi dedi. Modern bilim metan diyor. İkisi de doğru.

Yanartaş — adı üstünde — doğal gazın ana kayadaki çatlaklardan sızıp kendi kendine tutuştuğu ve sürekli yandığı, yeryüzündeki birkaç yerden biri. Bu gaz metan; derinlerde, demirce zengin kayayla suyun arasındaki yavaş bir kimyasal tepkimeyle üretiliyor. Yarıklardan yükseliyor, havayla buluşuyor — gerisini sıcaklık hallediyor. Kaya kuruyken, yazın, alevler daha güçlü; kışın daha zayıf. Bildiğimiz kadarıyla iki bin beş yüz yıldır her mevsimde yandılar — muhtemelen ondan önce de binlerce yıl.

Antik Yunanlar bu ateşi bilirdi. Ona Khimaira dediler: Homeros'a göre kahraman Bellerophon'un, kanatlı at Pegasus'a binip boğazına kurşun mızrak saplayarak öldürdüğü alev soluyan canavar. Canavar düşünce, dedi Yunanlar, dağa gömüldü — şimdi gördüğünüz, hâlâ dışarı sızan nefesidir.

İki alev alanının arasında yürüyün. Patikanın önce getirdiği aşağı alanda en büyük alevler var — yazın kimi zaman bir metreyi bulur. On beş dakika yukarıdaki üst alanda ocak sayısı daha çok, ama her biri daha küçük. İkisinde de taşlar iki bin beş yüz yıllık isle karadır.

Aşağı alev alanının hemen doğusunda küçük Helenistik tapınağın temellerini bulun. Yunanlar burada ateşin ve ocağın tanrısı Hephaistos'a bir kutsal alan kurdu. Sütunlar gitmiş ama platform taşları duruyor. Buraya önce hacılar geldi, sonra Romalı gezginler, sonra Bizanslı Hristiyanlar, sonra yörük çobanları. Şimdi de siz.

Bir şeyler pişirmeyi deneyin. Yürüyüşçüler yüzyıllardır buraya çay, kestane, sucuk getirir: alevlerin harı yeter. Yalnız çöpünüzü yanınızda aşağı indirin. Dağ, konuklarına uzun zamandır alicenap davranıyor; öyle kalsın.

MS birinci yüzyılda Romalı doğa bilgini Yaşlı Plinius, Likya'da ateşi hiç sönmeyen bir dağdan söz etti. Kendisi hiç gelmemişti ama haber Roma'ya ulaşmıştı. «Doğa Tarihi»nde onu suyla da toprakla da hiçbir insan eliyle de söndürülemeyen ebedî bir ocak diye anlattı. Plinius haklıydı. On dokuz yüzyıl sonra alevler hâlâ yanıyor. Biz el feneriyle selfie ekledik; gerisi aynı.

Buradan Likya Yolu geceyi geçirmek üzere Çıralı'ya iner, ertesi gün kuzeye, Tekirova'ya ve Phaselis'e devam eder. Ama aşağı inmeden — oturun. Alevleri on dakika seyredin. Sizden önce iki bin beş yüz yıllık yolcular tam olarak bunu yaptı. Yolunuz açık olsun.

Ви — перед Хімерою. Полум'я у вас під ногами горить тут, без упину, ще від часів до того, як Гомер написав «Іліаду». Давні звали це подихом убитого чудовиська. Сьогоднішня наука зве це метаном. Обидва мають рацію.

Yanartaş — сучасна турецька назва, що означає «палаючий камінь» — одне з небагатьох місць на землі, де природний газ сочиться з тріщин у скельному фундаменті й займається сам собою, вічно. Цей газ — метан, породжений у глибинах повільною хімічною реакцією між багатою на залізо породою й водою. Він підіймається тріщинами, зустрічає повітря, а температура робить решту.

Полум'я сильніше влітку, коли порода суха, слабше взимку. Воно горіло за всіх пір року понад дві з половиною тисячі років, які ми знаємо, а певно, і багато тисячоліть до того.

Стародавні греки теж знали цей вогонь. Вони назвали його Хімерою — вогнедишним чудовиськом, яке, за Гомером, герой Беллерофонт убив, осідлавши крилатого коня Пегаса й загнавши йому в горло свинцевого списа. Коли чудовисько впало, казали греки, воно загрузло в горі — і те, що ви бачите зараз, — це його подих, який досі виривається назовні.

Пройдіть між двома вогняними зонами. Нижня зона, куди стежка веде вас спершу, має найбільше полум'я — часом метр заввишки влітку. Верхня зона, за п'ятнадцять хвилин далі, має більше окремих вогнів, але кожен менший. В обох каміння почорніло від двох із половиною тисяч років кіптяви.

Пошукайте фундаменти невеликого елліністичного храму, просто на схід від нижньої зони. Греки звели тут святилище Гефесту — богові вогню й ковальства. Колони зникли, але каміння платформи лишилося. Сюди приходили прочани, потім римські туристи, потім візантійські християни, потім османські пастухи. Тепер — ви.

Спробуйте щось приготувати. Століттями мандрівники приносять сюди чай, каштани, ковбаски. Полум'я досить гаряче. Не забудьте знести своє сміття назад. Гора довго була милосердна до своїх гостей; тримаймо її такою.

У першому столітті нашої ери римський природознавець Пліній Старший описав лікійську гору, де вогонь ніколи не вмирає. Сам він тут ніколи не бував, але оповідь дійшла до Рима. Він описав її у своїй «Природничій історії» як вічну піч, якої не могли загасити ні вода, ні земля, ні жодна людська рука. Пліній мав рацію. За дев'ятнадцять століть по тому полум'я й досі горить. Ми додали до нього лампи й селфі; усе інше таке саме.

Звідси Лікійська стежка спускається до Çıralı на ніч і веде далі наступного дня на північ, до Tekirova й Фаселіса. Але перш ніж спуститися — присядьте. Подивіться на полум'я хвилин десять. Дві з половиною тисячі років мандрівників робили саме це до вас. Доброї дороги.