Rhodiapolis & Gagai

Sie stehen in Rhodiapolis, auf einem pinienbewachsenen Hügel über den Orangenhainen von Kumluca. Diese kleine Stadt brachte den großzügigsten Mann der antiken Welt hervor — einen Mann, so reich und so freigebig, dass er, als ein Erdbeben Lykien niederwarf, es wieder aufbaute. Nicht seine Stadt. Das Land.

Die Überlieferung sagt, Rhodiapolis sei von Siedlern der Insel Rhodos gegründet worden — der Name bedeutet schlicht „Stadt der Rhodier". Sie war nie groß, nie mächtig, nie Hauptstadt von irgendetwas. Sie sitzt auf einem wasserlosen Hügel; jeder Tropfen, den die Stadt trank, fiel als Regen und wurde in Zisternen gehortet, die Sie noch heute unter den Füßen klaffen sehen. Nach jedem normalen Maßstab müsste dies einer der vergesslichen Halte sein.

Ist er nicht — wegen eines einzigen Bürgers. Opramoas, Sohn des Apollonios, lebte hier im zweiten Jahrhundert, im goldenen Zeitalter des römischen Lykien. Er war, soweit die Aufzeichnungen ein Urteil erlauben, der reichste Mann der Region — und er behandelte sein Vermögen wie eine öffentliche Einrichtung. Er finanzierte Feste, Mitgiften für arme Familien, Lehrergehälter, Tempel, Säulenhallen.

Und dann, im Jahr 141, traf ein verheerendes Erdbeben die lykische Küste — und Opramoas öffnete die Kammer. Stadt um Stadt erhielt Geld für den Wiederaufbau: Theater, Bäder, Stadtmauern, Tempel — fast dreißig Gemeinden im Ganzen. Das Theater von Limyra, einen Halt zurück auf Ihrer Reise — auch das bezahlte er.

Drei Dinge gilt es auf diesem Hügel zu finden.

Erstens das Theater — klein, vertraut und bemerkenswert gut erhalten, seine Sitzschale von Pinien umschlossen. Dies war eine Stadt von vielleicht ein paar tausend Menschen, und das Theater ist passend bemessen: Jeder kannte jeden. Setzen Sie sich einen Augenblick. Opramoas tat es gewiss.

Zweitens, gleich neben dem Theater, das Denkmal des Opramoas selbst. Sein Mausoleum war mit beschrifteten Steintafeln verkleidet, die Erlass um Erlass und Brief um Brief jede Ehre verzeichneten, die die Städte Lykiens und die römischen Kaiser ihm je erwiesen — die längste erhaltene Inschrift des antiken Lykien und eine der längsten überhaupt in der griechischsprachigen Welt. Tausende Worte des Dankes, gehauen, um den Mann zu überdauern. Es gelang. Da stehen Sie, zweitausend Jahre später, und hören seinen Namen.

Und drittens die Zisternen und die Straßen. Während Sie über den Kamm streifen — am Marktplatz, den Badruinen, der byzantinischen Kirche vorbei — beachten Sie die flaschenförmigen Zisternen, überall in den Fels geschnitten. Eine Stadt ohne Quelle, ohne Fluss, ohne Hafen, die dennoch einen Weg fand, für immer erinnert zu werden. Achten Sie auf Ihre Schritte; manche Öffnungen sind ungesichert.

Und eine letzte Gabe aus diesem Winkel Lykiens — ein Wort, das Sie längst besitzen. Unten an der Küste, nahe dem heutigen Mavikent, stand die kleine Schwesterstadt Gagai. Die Legende behauptet, rhodische Seeleute, die hier in einem Sturm Land erspähten, hätten „ga, ga!" gerufen — „Land, Land!" — und die Stadt nach dem Ruf benannt.

Sicher ist dies: Ein glänzend schwarzer Stein, den man bei Gagai sammelte, hieß nach der Stadt gagates. Das Wort wanderte durch das Lateinische und das Altfranzösische ins Englische — als „jet". Tiefschwarz, pechschwarz. Jedes Mal, wenn irgendwo jemand „jet black" sagt, zitiert er den Namen einer kleinen lykischen Stadt, an die sich fast niemand erinnert. Städte sterben. Worte nicht.

Von der Ebene von Kumluca drängt der Lykische Weg weiter nach Karaöz und zum großen einsamen Kap von Gelidonya, wo die Leuchtturm-Etappe beginnt — für viele Wanderer der schönste Tag des ganzen östlichen Weges. Tragen Sie Wasser; lernen Sie von Rhodiapolis. Und wenn jemand fragt, warum Sie lächeln, sagen Sie ihm, dass Sie wissen, woher „pechschwarz" kommt. Guten Weg.

Estás en Rhodiapolis, sobre una colina cubierta de pinos por encima de los naranjales de Kumluca. Esta pequeña ciudad dio al mundo al hombre más generoso de la Antigüedad — un hombre tan rico, y tan pródigo, que cuando un terremoto arrasó Licia, la reconstruyó. No su ciudad. El país entero.

La tradición dice que Rhodiapolis fue fundada por colonos de la isla de Rodas — el nombre significa sencillamente «ciudad de los rodios». Nunca fue grande, nunca poderosa, nunca capital de nada. Está posada en una altura sin agua; cada gota que la ciudad bebía caía como lluvia y se guardaba en las cisternas que aún verás abrirse bajo tus pasos. A todas luces, debería ser una de las etapas olvidables.

No lo es — por un solo ciudadano. Opramoas, hijo de Apolonio, vivió aquí en el siglo segundo, en la edad de oro de la Licia romana. Era, hasta donde permiten juzgar los archivos, el hombre más rico de la región — y trataba su fortuna como un bien público. Financió fiestas, dotes para las familias pobres, sueldos de maestros, templos, pórticos.

Y luego, en el año 141, un terremoto catastrófico golpeó la costa licia — y Opramoas abrió sus arcas. Ciudad tras ciudad recibió dinero para reconstruir: teatros, termas, murallas, templos — cerca de treinta comunidades en total. El teatro de Limyra, una etapa atrás en tu ruta — también lo pagó él.

Hay tres cosas que encontrar en esta colina.

Primero, el teatro — pequeño, íntimo, y notablemente conservado, con su cavea mecida por los pinos. Era una ciudad de unos pocos miles de habitantes quizá, y el teatro está a su medida: todos se conocían. Siéntate un momento. Opramoas lo hizo, seguro.

En segundo lugar, justo al lado del teatro, el monumento del propio Opramoas. Su mausoleo estaba revestido de paneles de piedra grabados que consignaban, decreto tras decreto y carta tras carta, cada honor que las ciudades de Licia y los emperadores romanos le rindieron jamás — la inscripción más larga que sobrevive de la Licia antigua, y una de las más largas del mundo de lengua griega. Miles de palabras de gratitud, talladas para sobrevivir al hombre. Funcionó. Aquí estás tú, dos mil años después, oyendo su nombre.

Y en tercer lugar, las cisternas y las calles. Al deambular por la cresta — pasado el mercado, las ruinas de las termas, la iglesia bizantina — fíjate en las cisternas en forma de botella excavadas por todas partes en la roca. Una ciudad sin manantial, sin río, sin puerto, que aun así encontró el modo de ser recordada para siempre. Mira dónde pisas; algunas aberturas no están protegidas.

Y un último regalo de este rincón de Licia — una palabra que ya te pertenece. Abajo, en la costa, cerca de la Mavikent de hoy, se alzaba la pequeña ciudad hermana de Gagai. La leyenda quiere que unos marineros rodios, al avistar tierra aquí en una tormenta, gritaran «¡ga, ga!» — «¡tierra, tierra!» — y bautizaran la ciudad por el grito.

Lo seguro es esto: una piedra negra y reluciente recogida cerca de Gagai fue llamada gagates, por la ciudad. La palabra viajó por el latín y el francés antiguo hasta el inglés — bajo la forma «jet», el «jet» de «jet black», el negro más profundo. Cada vez que alguien, en algún lugar, dice «jet black», está citando el nombre de una pequeña ciudad licia que casi nadie recuerda. Las ciudades mueren. Las palabras, no.

De la llanura de Kumluca, la Vía Licia empuja hacia Karaöz y el gran cabo solitario de Gelidonya, donde empieza la etapa del faro — el día preferido de muchos caminantes en toda la Vía oriental. Lleva agua; aprende de Rhodiapolis. Y si te preguntan por qué sonríes, di que sabes de dónde viene el «jet black». Buen camino.

Vous êtes à Rhodiapolis, sur une colline couverte de pins au-dessus des orangeraies de Kumluca. Cette petite cité produisit l'homme le plus généreux du monde antique — un homme si riche, et si prodigue, que lorsqu'un séisme rasa la Lycie, il la reconstruisit. Pas sa ville. Le pays tout entier.

La tradition dit que Rhodiapolis fut fondée par des colons de l'île de Rhodes — le nom signifie simplement « cité des Rhodiens ». Elle ne fut jamais grande, jamais puissante, jamais capitale de rien. Elle est posée sur une hauteur sans eau ; chaque goutte que la ville buvait tombait en pluie et se gardait dans les citernes que vous verrez encore béer sous vos pas. À toute mesure normale, ce devrait être l'une des étapes oubliables.

Elle ne l'est pas — à cause d'un seul citoyen. Opramoas, fils d'Apollonios, vécut ici au deuxième siècle, à l'âge d'or de la Lycie romaine. Il était, autant que les archives permettent d'en juger, l'homme le plus riche de la région — et il traitait sa fortune comme un bien public. Il finança des fêtes, des dots pour les familles pauvres, des salaires de maîtres, des temples, des portiques.

Et puis, en l'an 141, un séisme catastrophique frappa la côte lycienne — et Opramoas ouvrit ses coffres. Cité après cité reçut de l'argent pour reconstruire : théâtres, thermes, murailles, temples — près de trente communautés en tout. Le théâtre de Limyra, une étape en arrière sur votre route — c'est lui aussi qui l'a payé.

Il y a trois choses à trouver sur cette colline.

D'abord, le théâtre — petit, intime, et remarquablement conservé, sa cavea bercée par les pins. C'était une ville de quelques milliers d'habitants peut-être, et le théâtre est à sa mesure : tout le monde se connaissait. Asseyez-vous un instant. Opramoas le fit certainement.

Deuxièmement, juste à côté du théâtre, le monument d'Opramoas lui-même. Son mausolée était revêtu de panneaux de pierre gravés qui consignaient, décret après décret et lettre après lettre, chaque honneur que les cités de Lycie et les empereurs romains lui rendirent jamais — la plus longue inscription qui subsiste de la Lycie antique, et l'une des plus longues du monde de langue grecque. Des milliers de mots de gratitude, taillés pour survivre à l'homme. Cela marcha. Vous voici, deux mille ans plus tard, entendant son nom.

Et troisièmement, les citernes et les rues. En errant sur la crête — passé le marché, les ruines des thermes, l'église byzantine — remarquez les citernes en forme de bouteille creusées partout dans le roc. Une ville sans source, sans fleuve, sans port, qui trouva quand même le moyen d'être rappelée à jamais. Regardez où vous marchez ; certaines ouvertures ne sont pas protégées.

Et un dernier présent de ce coin de Lycie — un mot qui vous appartient déjà. En bas, sur la côte, près de la Mavikent d'aujourd'hui, se dressait la petite cité sœur de Gagai. La légende veut que des marins rhodiens, apercevant la terre ici dans une tempête, aient crié « ga, ga ! » — « terre, terre ! » — et nommé la ville d'après le cri.

Ce qui est sûr, c'est ceci : une pierre noire et luisante recueillie près de Gagai fut appelée gagates, d'après la ville. Le mot voyagea par le latin et l'ancien français jusqu'à l'anglais — sous la forme « jet ». Noir de jais. Chaque fois que quelqu'un, quelque part, dit « noir de jais », il cite le nom d'une petite ville lycienne que presque personne ne se rappelle. Les cités meurent. Les mots, non.

De la plaine de Kumluca, la Voie lycienne pousse vers Karaöz et le grand cap solitaire de Gélidonya, où commence l'étape du phare — le jour préféré de bien des marcheurs sur toute la Voie orientale. Portez de l'eau ; apprenez de Rhodiapolis. Et si l'on vous demande pourquoi vous souriez, dites que vous savez d'où vient le « noir de jais ». Bonne route.

Siete a Rhodiapolis, su una collina coperta di pini sopra gli aranceti di Kumluca. Questa piccola città produsse l'uomo più generoso del mondo antico — un uomo così ricco, e così prodigo, che quando un terremoto rase al suolo la Licia, la ricostruì. Non la sua città. L'intero paese.

La tradizione dice che Rhodiapolis fu fondata da coloni dell'isola di Rodi — il nome significa semplicemente «città dei Rodii». Non fu mai grande, mai potente, mai capitale di nulla. È posata su un'altura senz'acqua; ogni goccia che la città beveva cadeva in pioggia e si conservava nelle cisterne che vedrete ancora spalancarsi sotto i vostri passi. A tutti gli effetti, dovrebbe essere una delle tappe dimenticabili.

Non lo è — per via di un solo cittadino. Opramoas, figlio di Apollonio, visse qui nel secondo secolo, nell'età dell'oro della Licia romana. Era, per quanto gli archivi permettano di giudicare, l'uomo più ricco della regione — e trattava la sua fortuna come un bene pubblico. Finanziò feste, doti per le famiglie povere, stipendi di maestri, templi, portici.

E poi, nell'anno 141, un terremoto catastrofico colpì la costa licia — e Opramoas aprì i suoi forzieri. Città dopo città ricevette denaro per ricostruire: teatri, terme, mura, templi — quasi trenta comunità in tutto. Il teatro di Limyra, una tappa indietro sul vostro cammino — anche quello lo pagò lui.

Ci sono tre cose da trovare su questa collina.

Primo, il teatro — piccolo, intimo, e straordinariamente conservato, la cavea cullata dai pini. Era una città di qualche migliaio di abitanti forse, e il teatro è alla sua misura: tutti si conoscevano. Sedetevi un istante. Opramoas lo fece di certo.

In secondo luogo, proprio accanto al teatro, il monumento di Opramoas stesso. Il suo mausoleo era rivestito di lastre di pietra incise che registravano, decreto dopo decreto e lettera dopo lettera, ogni onore che le città della Licia e gli imperatori romani gli resero mai — la più lunga iscrizione superstite della Licia antica, e una delle più lunghe del mondo di lingua greca. Migliaia di parole di gratitudine, scolpite per sopravvivere all'uomo. Funzionò. Eccovi qui, duemila anni dopo, a udire il suo nome.

E in terzo luogo, le cisterne e le strade. Vagando sulla cresta — oltre il mercato, le rovine delle terme, la chiesa bizantina — notate le cisterne a forma di bottiglia scavate ovunque nella roccia. Una città senza sorgente, senza fiume, senza porto, che trovò comunque il modo di essere ricordata per sempre. Guardate dove camminate; alcune aperture non sono protette.

E un ultimo dono di questo angolo di Licia — una parola che vi appartiene già. Giù, sulla costa, presso l'odierna Mavikent, sorgeva la piccola città sorella di Gagai. La leggenda vuole che dei marinai rodii, scorgendo la terra qui in una tempesta, abbiano gridato «ga, ga!» — «terra, terra!» — e abbiano dato il nome alla città dal grido.

Ciò che è certo è questo: una pietra nera e lucente raccolta presso Gagai fu chiamata gagates, dal nome della città. La parola viaggiò attraverso il latino fino all'italiano — nella forma «giaietto». Nero giaietto. Ogni volta che qualcuno, da qualche parte, dice «nero giaietto», cita il nome di una piccola città licia che quasi nessuno ricorda. Le città muoiono. Le parole, no.

Dalla pianura di Kumluca, la Via Licia spinge verso Karaöz e il grande capo solitario di Gelidonya, dove comincia la tappa del faro — il giorno preferito da molti camminatori su tutta la Via orientale. Portate acqua; imparate da Rhodiapolis. E se vi chiedono perché sorridete, dite che sapete da dove viene il «nero giaietto». Buon cammino.

Вы стоите в Родиаполисе, на поросшем соснами холме над апельсиновыми рощами Кумлуджи. Этот маленький город породил самого щедрого человека древнего мира — человека настолько богатого и настолько широкой души, что когда землетрясение сровняло Ликию, он отстроил её заново. Не свой город. Страну.

Предание говорит, что Родиаполис основали переселенцы с острова Родос — имя и означает просто «город родосцев». Он никогда не был ни большим, ни могущественным, ни чьей-либо столицей. Он сидит на безводной вершине: каждая капля, которую пил город, падала дождём и копилась в цистернах, чьи зевы вы до сих пор увидите под ногами. По всем обычным меркам это должна была быть одна из забываемых остановок.

Но это не так — из-за одного гражданина. Опрамоас, сын Аполлония, жил здесь во втором веке, в золотой век римской Ликии. Насколько позволяют судить источники, он был богатейшим человеком региона — и обращался со своим состоянием как с общественной службой. Он оплачивал праздники, приданое бедным семьям, жалованье учителям, храмы, портики.

А потом, в 141 году, ликийское побережье сокрушило катастрофическое землетрясение — и Опрамоас открыл сокровищницу. Город за городом получал деньги на восстановление: театры, бани, стены, храмы — без малого тридцать общин. Театр в Лимире, на одну остановку назад по вашему пути, — тоже его.

Три вещи, которые стоит найти на этом холме.

Первое — театр: маленький, камерный и на редкость целый, его чаша укрыта соснами. Это был город на несколько тысяч человек, и театр под стать: все знали всех. Присядьте на минуту. Опрамоас точно сидел.

Второе — прямо возле театра, монумент самого Опрамоаса. Его мавзолей был облицован каменными плитами, на которых — указ за указом, письмо за письмом — записана каждая почесть, которую когда-либо воздали ему города Ликии и римские императоры. Это самая длинная надпись, дошедшая от древней Ликии, и одна из длиннейших во всём грекоязычном мире. Тысячи слов благодарности, вырезанные, чтобы пережить человека. Сработало. Вот вы — две тысячи лет спустя — слышите его имя.

И третье — цистерны и улицы. Бродя по гребню — мимо рынка, руин бань, византийской церкви, — замечайте бутылевидные цистерны, вырубленные в скале повсюду. Город без родника, без реки, без гавани — который всё же нашёл способ остаться в памяти навсегда. Смотрите под ноги: некоторые горловины не ограждены.

И последний подарок из этого уголка Ликии — слово, которое у вас уже есть. Внизу, на берегу, возле нынешнего Мавикента, стоял младший город-собрат Гагай. Легенда уверяет, что родосские моряки, завидев в бурю землю, закричали «га, га!» — «земля, земля!» — и назвали городок этим криком. Достоверно другое: глянцевый чёрный камень, который собирали близ Гагая, назвали по городу «гагатом».

Слово прошло через латынь и старофранцузский в другие языки — как «гагат», чёрный янтарь, тот самый «jet black» англичан. Каждый раз, когда кто-то где-то говорит «чёрный как гагат», он цитирует имя маленького ликийского города, которого почти никто не помнит. Города умирают. Слова — нет.

С равнины Кумлуджи Ликийская тропа уходит дальше, к Караозу и великому одинокому мысу Гелидония, где начинается «маячный» этап — любимый день многих ходоков на всей восточной тропе. Несите воду; учитесь у Родиаполиса. И если кто-то спросит, чему вы улыбаетесь, — скажите, что знаете, откуда взялся «гагат». Доброй тропы.

Rhodiapolis'tesiniz — Kumluca'nın portakal bahçelerine yukarıdan bakan çam örtülü bir tepede. Bu küçük kent, antik dünyanın en cömert adamını yetiştirdi — öyle zengin, öyle eli açık bir adam ki deprem Likya'yı yerle bir ettiğinde onu yeniden kurdu. Kendi kentini değil. Memleketi.

Gelenek, Rhodiapolis'in Rodos adasından gelen kolonistlerce kurulduğunu söyler — ad zaten «Rodosluların kenti» demek. Hiç büyük olmadı, hiç güçlü olmadı, hiçbir şeyin başkenti olmadı. Susuz bir tepenin üstünde oturur; kentin içtiği her damla yağmurla düştü ve ayaklarınızın altında hâlâ ağzı açık göreceğiniz sarnıçlarda biriktirildi. Bütün olağan ölçülerle burası unutulur duraklardan biri olmalıydı.

Değil — tek bir yurttaş yüzünden. Apollonios oğlu Opramoas, ikinci yüzyılda, Roma Likyası'nın altın çağında burada yaşadı. Kayıtların izin verdiği kadarıyla bölgenin en zengin adamıydı — ve servetini bir kamu hizmeti gibi kullandı. Bayramları, yoksul ailelerin çeyizlerini, öğretmen maaşlarını, tapınakları, revakları o karşıladı. Sonra, 141 yılında, Likya kıyısını o korkunç deprem vurdu — ve Opramoas kasayı açtı.

Kent kent, onarım parası dağıtıldı: tiyatrolar, hamamlar, surlar, tapınaklar — topu topu otuza yakın topluluk. Bir etap geride bıraktığınız Limyra'nın tiyatrosu — onu da o ödedi.

Bu tepede bulunacak üç şey var.

Önce tiyatro — küçük, samimi ve şaşırtıcı ölçüde iyi korunmuş; oturma çanağı çamların kucağında. Burası belki birkaç bin kişilik bir kentti ve tiyatro da o ölçekte: herkes herkesi tanırdı. Bir dakika oturun. Opramoas kesin oturmuştur.

İkincisi, tiyatronun hemen yanında, Opramoas'ın kendi anıtı. Mozolesi, Likya kentlerinin ve Roma imparatorlarının ona verdiği her onuru — karar karar, mektup mektup — kaydeden yazılı taş levhalarla kaplıydı: antik Likya'dan günümüze kalan en uzun yazıt; Yunanca konuşulan dünyanın da en uzunlarından. Binlerce kelimelik bir teşekkür, adamdan uzun yaşasın diye taşa kazınmış. İşe yaradı. İşte buradasınız — iki bin yıl sonra, onun adını duyuyorsunuz.

Üçüncüsü, sarnıçlar ve sokaklar. Sırtı gezerken — pazar yerinin, hamam kalıntılarının, Bizans kilisesinin arasından — kayaya her yerde oyulmuş şişe biçimli sarnıçlara dikkat edin. Pınarı olmayan, ırmağı olmayan, limanı olmayan bir kent, yine de sonsuza dek hatırlanmanın yolunu buldu. Yürürken adımınıza bakın; ağızların bir kısmının çevresinde korkuluk yok.

Ve Likya'nın bu köşesinden son bir armağan — zaten sahip olduğunuz bir kelime. Aşağıda, kıyıda, bugünkü Mavikent yakınında, küçük kardeş kent Gagai dururdu. Efsane, fırtınada karayı gören Rodoslu denizcilerin «ga, ga!» — «kara, kara!» — diye bağırdığını ve kasabaya bu çığlığın ad olduğunu söyler. Kesin olan şu: Gagai çevresinde toplanan parlak siyah bir taşa, kasabanın adından, gagates dendi.

Kelime Latinceden, eski Fransızcadan geçip İngilizceye vardı — «jet» oldu. Jet black: simsiyah demek. Dünyanın herhangi bir yerinde biri ne zaman «jet black» dese, neredeyse kimsenin hatırlamadığı küçük bir Likya kasabasının adını anıyor. Kentler ölür. Kelimeler ölmez.

Kumluca ovasından Likya Yolu, Karaöz'e ve Gelidonya'nın o büyük ıssız burnuna doğru sürüyor — deniz feneri etabı orada başlar; doğu yolunun çoğu yürüyüşçüye göre en güzel günü. Su taşıyın; Rhodiapolis'ten ders alın. Ve biri neden gülümsediğinizi sorarsa, «jet black»in nereden geldiğini bildiğinizi söyleyin. Yolunuz açık olsun.

Ви — у Родіаполісі, на вкритому соснами пагорбі над апельсиновими гаями Kumluca. Це невелике місто дало найщедрішу людину античного світу — чоловіка настільки багатого й марнотратного, що коли землетрус зрівняв Лікію із землею, він її відбудував. Не своє місто. Цілу країну.

Переказ каже, що Родіаполіс заснували переселенці з острова Родос — назва просто означає «місто родосців». Воно ніколи не було ні великим, ні могутнім, ні столицею чогось. Воно лежить на безводній висоті; кожна крапля, яку місто пило, падала дощем і зберігалася в цистернах, які ви ще побачите роззявленими у вас під ногами. За будь-якою звичною міркою це мала б бути одна з тих зупинок, які легко забуваються.

Але вона не така — через одного-єдиного громадянина. Опрамоас, син Аполлонія, жив тут у другому столітті, у золоту добу римської Лікії. Він був, наскільки дають судити джерела, найбагатшою людиною краю — і ставився до свого багатства як до суспільного добра. Він фінансував свята, посаги бідним родинам, платню вчителям, храми, портики.

А потім, у 141 році, катастрофічний землетрус ударив по лікійському узбережжю — і Опрамоас відкрив свою скарбницю. Місто за містом отримувало гроші на відбудову: театри, терми, мури, храми — близько тридцяти громад загалом. Театр Лімири, за одну зупинку назад на вашому шляху, — теж оплатив він.

На цьому пагорбі варто знайти три речі.

Спершу — театр, малий, затишний і напрочуд добре збережений, його кавею колишуть сосни. Це було місто, може, на кілька тисяч мешканців, і театр йому до міри: усі одне одного знали. Присядьте на мить. Опрамоас це напевно робив.

По-друге, просто поряд із театром, — сам монумент Опрамоаса. Його мавзолей був облицьований різьбленими кам'яними плитами, що зберігали, декрет за декретом і лист за листом, кожну шану, яку лікійські міста й римські імператори будь-коли йому склали, — найдовший напис, що вцілів від античної Лікії, і один із найдовших у грекомовному світі. Тисячі слів удячності, витесані, щоб пережити людину. І це спрацювало. Ось ви, за дві тисячі років, чуєте його ім'я.

І по-третє — цистерни й вулиці. Блукаючи гребенем — повз ринок, руїни терм, візантійську церкву — зверніть увагу на пляшкоподібні цистерни, повидовбувані всюди в скелі. Місто без джерела, без річки, без порту, яке все ж знайшло спосіб запам'ятатися навіки. Дивіться, куди ступаєте; деякі отвори не огороджені.

І останній дарунок цього куточка Лікії — слово, яке вам уже належить. Унизу, на узбережжі, поблизу теперішнього Mavikent, стояло невелике місто-сестра Гагай. Легенда каже, що родоські моряки, угледівши тут землю в бурю, крикнули «ґа, ґа!» — «земля, земля!» — і назвали місто на честь того крику. А напевно відомо ось що: чорний блискучий камінь, який збирали біля Гагай, назвали гагатом — на честь міста.

Українською цей камінь і досі так зветься. Слово ж помандрувало через латину й старофранцузьку до англійської й стало там «jet». Чорний як гагат. Щоразу, коли хтось десь каже «чорний як гагат», він називає ім'я малого лікійського міста, якого майже ніхто не пам'ятає. Міста вмирають. Слова — ні.

Із рівнини Kumluca Лікійська стежка пнеться до Karaöz і великого самотнього мису Gelidonya, де починається етап маяка — улюблений день багатьох мандрівників на всій східній Стежці. Несіть воду; учіться в Родіаполіса. А якщо вас спитають, чому ви всміхаєтесь, скажіть, що знаєте, звідки походить «гагат». Доброї дороги.