Olympos

Sie stehen in Olympos. Dem Feuergott geweiht. Von Piraten gehalten. Kleopatra geschenkt. Und der einzige Ort der Welt, an dem, nach Homer, die Chimaira getötet wurde — und noch immer, dreitausend Jahre später, ihren Atem in Flammen den Berg hinaufhaucht.

Olympos war eine der sechs führenden Städte des Lykischen Bundes, im zweiten vorchristlichen Jahrhundert gegründet und einzigartig unter den großen lykischen Städten, denn es liegt nicht auf einem Hügel, sondern hier — in einem bewaldeten Tal am Fluss, dicht am Meer.

Die Stadt war Hephaistos geweiht, dem Gott des Feuers und der Schmiede — und warum, das erfahren Sie gleich. Im ersten Jahrhundert vor Christus hielt sie ein kilikischer Piratenkönig namens Zeniketes, der sich lieber im eigenen Haus verbrannte, als sich zu ergeben, als der römische Feldherr Servilius Vatia ihn einschloss. Eine Generation später wurde Olympos von Brutus geplündert — demselben Brutus, der Xanthos nahm.

Dann schenkte Marcus Antonius die Stadt Kleopatra von Ägypten als Teil seiner Werbung, zusammen mit dem größten Teil Südlykiens. Und nach den Römern wurde es ein byzantinischer Bischofssitz, dann ein genuesischer Vorposten, dann eine vergessene Ruine im Wald.

Fünf Dinge gilt es zu finden. Die Stätte erstreckt sich über beide Ufer eines kleinen Flusses — queren Sie das Wasser nach Bedarf, lassen Sie sich Zeit.

Erstens die Stadtmauern und das Südtor. In drei Epochen gebaut und umgebaut — hellenistisch, römisch, byzantinisch — sieht man das Mauerwerk wechseln, während man hindurchgeht. Das Tor rahmt noch heute den Weg.

Zweitens das Theater. In den Südhang gehauen. Kleiner als das von Patara, aber geschlossener — die Bäume wachsen bis an die Rückwand der Sitze. Setzen Sie sich einen Augenblick. Die Akustik im Wald ist eine andere als in den trockenen Hügeln.

Drittens das Grab des Kapitäns Eudemos. Ein lykischer Sarkophag am Flusspfad, mit einer griechischen Inschrift, die einen Schiffskapitän betrauert, der auf See starb und nie heimkam. Der Vers ist in der hellenistischen Forschung berühmt — er liest sich mehr wie ein Gedicht als ein Grabstein, und man spürt die Trauer des Verfassers noch immer.

Viertens die byzantinische Basilika. Nahe der Flussfurt. Die Säulen sind fort, doch die Fundamente und die Apsis sind deutlich — Beweis, dass das Christentum hier mehrere hundert Jahre Wurzeln schlug, nachdem die alten Götter gegangen waren.

Und fünftens — aber erst, wenn Sie die Ruinen beendet haben — die Chimaira. Drei Kilometer den Weg hinauf von Çıralı, dem Dorf gleich nördlich dieser Ruinen. Erdgas, das aus Rissen im Fels entweicht, brennt seit mindestens zweieinhalbtausend Jahren ununterbrochen. Die Alten hielten es für den Atem eines erschlagenen Ungeheuers. Moderne Geologen sagen: Methan. Beide haben recht, auf ihre Weise.

Der Lykische Weg führt mitten durch die brennende Erde. Steigen Sie nach Einbruch der Dunkelheit hinauf für die volle Wirkung — die Flammen sind heller als jede Lampe, und man kann Tee auf ihnen kochen.

Die Chimaira. Homer schrieb von einem Ungeheuer mit dem Kopf eines Löwen, dem Leib einer Ziege und dem Schwanz einer Schlange — einem Wesen aus Flamme, das Lykien verheerte. Die Götter sandten einen jungen Helden namens Bellerophon, es zu töten. Er ritt das geflügelte Pferd Pegasos, stieg über die Flammen des Ungeheuers und stieß ihm einen bleiernen Speer in den Rachen.

Das Blei schmolz im Feuer der Chimaira und erstickte sie von innen. Das Ungeheuer brach zusammen, sank in den Berg und wurde unter den Felsen begraben. Die Flammen, die Sie heute Nacht sehen, sind das, was die Alten seinen Atem nannten, noch immer entweichend.

Bellerophon wurde eine Generation lang geehrt. Dann wurde er hochmütig, versuchte, auf Pegasos zum Sitz der Götter hinaufzureiten, und wurde zur Erde zurückgeschleudert. Selbst Helden, so erinnerten sich die Lykier gern, fallen.

Von Olympos führt der Weg am Strand entlang nach Çıralı — wo die Baumhaus-Herbergen den besten Schlaf am Lykischen Weg bieten. Der Pfad zu den Chimaira-Flammen beginnt am Nordende des Dorfes, ausgeschildert Yanartaş. Ein steiler Anstieg, aber in einer Stunde zu schaffen. Nehmen Sie eine Lampe mit, auch wenn Sie sie kaum brauchen, sobald Sie ankommen. Das Feuer wird Sie schon empfangen. Guten Weg.

Estás en Olympos. Consagrada al dios del fuego. Tomada por piratas. Regalada a Cleopatra. Y el único lugar del mundo donde, según Homero, la Quimera fue muerta — y donde, tres mil años después, aún exhala su aliento en llamas por el flanco de la montaña.

Olympos era una de las seis grandes ciudades de la Liga licia, fundada en el siglo segundo antes de nuestra era, y única entre las grandes ciudades licias: no se alza sobre una colina, sino aquí — en un valle boscoso, al borde del río, cerca del mar.

La ciudad estaba consagrada a Hefesto, el dios del fuego y de la fragua — y sabrás por qué dentro de un instante. En el siglo primero antes de nuestra era, la tuvo un rey pirata cilicio llamado Zenicetes, que prefirió perecer en el incendio de su propia casa antes que rendirse, cuando el general romano Servilio Vatia apretó su cerco.

Una generación más tarde, Olympos fue saqueada por Bruto — el mismo Bruto que tomó Xanthos. Luego Marco Antonio regaló la ciudad a Cleopatra de Egipto, como prenda de su cortejo, junto con casi toda la Licia del sur. Y tras los romanos, se hizo obispado bizantino, luego factoría genovesa, luego una ruina olvidada entre los árboles.

Hay cinco cosas que encontrar. El sitio se extiende por las dos orillas de un pequeño río — cruza el agua si hace falta, y tómate tu tiempo.

Primero, las murallas y la puerta sur. Construidas y reconstruidas en tres épocas — helenística, romana, bizantina — se ve cambiar el aparejo de las piedras a medida que avanzas. La puerta aún enmarca el camino.

En segundo lugar, el teatro. Excavado en la ladera sur. Más pequeño que el de Patara, pero más cerrado — los árboles suben hasta el respaldo de las gradas. Siéntate un momento. La acústica del bosque no es la de las colinas secas.

En tercer lugar, la tumba del capitán Eudemo. Un sarcófago de estilo licio junto al camino del río, con una inscripción griega que llora a un capitán de navío muerto en el mar, que nunca volvió a casa. El verso es célebre entre los helenistas — se lee más como un poema que como un epitafio, y aún se siente la pena de quien lo escribió.

En cuarto lugar, la basílica bizantina. Cerca del vado. Las columnas han desaparecido, pero los cimientos y el ábside están nítidos — prueba de que el cristianismo echó raíces aquí durante varios siglos, tras la partida de los antiguos dioses.

Y en quinto lugar — pero solo después de terminar las ruinas — la Quimera. A tres kilómetros del camino, sobre Çıralı, el pueblo justo al norte de estas ruinas. Un gas natural se escapa de las grietas de la roca y arde sin interrupción desde hace al menos dos mil quinientos años. Los antiguos veían en ello el aliento de un monstruo abatido. Los geólogos de hoy ven metano. Ambos tienen razón, cada uno a su manera.

La Vía Licia pasa por en medio de la tierra en llamas. Sube al caer la noche para el efecto completo — las llamas brillan más que cualquier lámpara, y en ellas puedes hervir tu té.

La Quimera. Homero describió un monstruo con cabeza de león, cuerpo de cabra y cola de serpiente — una criatura de llama que devastaba Licia. Los dioses enviaron a un joven héroe llamado Belerofonte a matarla. Montó el caballo alado Pegaso, se elevó sobre las llamas del monstruo, y le hundió en la garganta una lanza de plomo. El plomo se fundió en el fuego de la Quimera y la ahogó por dentro.

El monstruo se derrumbó, se hundió en la montaña, y quedó enterrado bajo las rocas. Las llamas que verás esta noche son lo que los antiguos llamaban su aliento, que se escapa todavía.

Belerofonte fue honrado durante una generación. Luego se volvió soberbio, quiso cabalgar a Pegaso hasta la morada de los dioses, y fue precipitado hacia la tierra. Incluso los héroes, gustaban de recordar los licios, caen.

De Olympos, el camino continúa a lo largo de la playa hacia Çıralı — donde los albergues de cabañas elevadas ofrecen el mejor sueño de la Vía Licia. El sendero hacia las llamas de la Quimera parte del extremo norte del pueblo, señalado Yanartaş. Una subida empinada, pero factible en una hora. Lleva una lámpara, aunque apenas la necesitarás una vez arriba. El fuego te dará la bienvenida. Buen camino.

Vous êtes à Olympos. Vouée au dieu du feu. Tenue par des pirates. Offerte à Cléopâtre. Et l'unique lieu au monde où, selon Homère, la Chimère fut tuée — et où, trois mille ans plus tard, elle exhale encore son souffle en flammes sur le flanc de la montagne.

Olympos était l'une des six grandes cités de la Ligue lycienne, fondée au deuxième siècle avant notre ère, et unique parmi les grandes cités lyciennes : elle ne s'élève pas sur une colline, mais ici — dans une vallée boisée, au bord du fleuve, près de la mer.

La ville était consacrée à Héphaïstos, le dieu du feu et de la forge — et vous saurez pourquoi dans un instant. Au premier siècle avant notre ère, elle fut tenue par un roi pirate cilicien nommé Zénicétès, qui préféra périr dans l'incendie de sa propre maison plutôt que de se rendre, quand le général romain Servilius Vatia resserra son étau.

Une génération plus tard, Olympos fut mise à sac par Brutus — le même Brutus qui prit Xanthos. Puis Marc Antoine offrit la ville à Cléopâtre d'Égypte, en gage de sa cour, avec presque toute la Lycie du sud. Et après les Romains, elle devint un évêché byzantin, puis un comptoir génois, puis une ruine oubliée dans les arbres.

Il y a cinq choses à trouver. Le site s'étend sur les deux rives d'une petite rivière — traversez l'eau au besoin, et prenez le temps.

D'abord, les murailles et la porte sud. Bâties et rebâties en trois époques — hellénistique, romaine, byzantine — on voit changer l'appareil des pierres à mesure qu'on avance. La porte encadre encore le chemin.

Deuxièmement, le théâtre. Creusé dans le versant sud. Plus petit que celui de Patara, mais plus clos — les arbres montent jusqu'au dos des gradins. Asseyez-vous un instant. L'acoustique de la forêt n'est pas celle des collines sèches.

Troisièmement, le tombeau du capitaine Eudémos. Un sarcophage de style lycien près du chemin de la rivière, avec une inscription grecque pleurant un capitaine de navire mort en mer, qui jamais ne revint chez lui. Le vers est célèbre chez les hellénistes — il se lit plus comme un poème que comme une épitaphe, et l'on sent encore le chagrin de celui qui l'écrivit.

Quatrièmement, la basilique byzantine. Près du gué. Les colonnes ont disparu, mais les fondations et l'abside sont nettes — preuve que le christianisme prit racine ici pendant plusieurs siècles, après le départ des anciens dieux.

Et cinquièmement — mais seulement après avoir fini les ruines — la Chimère. À trois kilomètres du chemin, au-dessus de Çıralı, le village juste au nord de ces ruines. Un gaz naturel s'échappe des fentes du rocher et brûle sans interruption depuis au moins deux mille cinq cents ans. Les Anciens y voyaient le souffle d'un monstre abattu. Les géologues d'aujourd'hui y voient du méthane.

Les deux ont raison, chacun à sa manière. La Voie lycienne passe au beau milieu de la terre en feu. Montez à la nuit tombée pour l'effet entier — les flammes brillent plus qu'aucune lampe, et l'on peut y faire bouillir son thé.

La Chimère. Homère décrivit un monstre à tête de lion, corps de chèvre et queue de serpent — une créature de flamme qui ravageait la Lycie. Les dieux envoyèrent un jeune héros nommé Bellérophon la tuer. Il monta le cheval ailé Pégase, s'éleva au-dessus des flammes du monstre, et lui enfonça dans la gorge une lance de plomb. Le plomb fondit dans le feu de la Chimère et l'étouffa du dedans.

Le monstre s'effondra, s'enfonça dans la montagne, et fut enseveli sous les rochers. Les flammes que vous verrez ce soir sont ce que les Anciens nommaient son souffle, qui s'échappe encore.

Bellérophon fut honoré une génération durant. Puis il devint orgueilleux, voulut chevaucher Pégase jusqu'au séjour des dieux, et fut précipité vers la terre. Même les héros, aimaient à se rappeler les Lyciens, tombent.

D'Olympos, le chemin continue le long de la plage vers Çıralı — où les auberges en cabanes perchées offrent le meilleur sommeil de la Voie lycienne. Le sentier vers les flammes de la Chimère part de l'extrémité nord du village, signalé Yanartaş. Une montée raide, mais faisable en une heure. Prenez une lampe, même si vous n'en aurez guère besoin une fois là-haut. Le feu vous accueillera. Bonne route.

Siete a Olympos. Votata al dio del fuoco. Tenuta da pirati. Donata a Cleopatra. E l'unico luogo al mondo dove, secondo Omero, la Chimera fu uccisa — e dove, tremila anni più tardi, esala ancora il suo soffio di fiamme sul fianco della montagna.

Olympos era una delle sei grandi città della Lega licia, fondata nel secondo secolo avanti Cristo, e unica tra le grandi città licie: non si erge su una collina, ma qui — in una valle boscosa, in riva al fiume, presso il mare.

La città era consacrata a Efesto, il dio del fuoco e della fucina — e saprete perché tra un istante. Nel primo secolo avanti Cristo fu tenuta da un re pirata cilicio di nome Zenicete, che preferì perire nell'incendio della propria casa piuttosto che arrendersi, quando il generale romano Servilio Vatia strinse la sua morsa.

Una generazione più tardi, Olympos fu messa a sacco da Bruto — lo stesso Bruto che prese Xanthos. Poi Marco Antonio offrì la città a Cleopatra d'Egitto, come pegno del suo corteggiamento, insieme a quasi tutta la Licia meridionale. E dopo i Romani, divenne una sede vescovile bizantina, poi un emporio genovese, poi una rovina dimenticata tra gli alberi.

Ci sono cinque cose da trovare. Il sito si stende sulle due rive di un piccolo fiume — attraversate l'acqua all'occorrenza, e prendetevi tempo.

Primo, le mura e la porta sud. Costruite e ricostruite in tre epoche — ellenistica, romana, bizantina — si vede cambiare l'apparecchiatura delle pietre man mano che si avanza. La porta incornicia ancora il cammino.

In secondo luogo, il teatro. Scavato nel pendio sud. Più piccolo di quello di Patara, ma più chiuso — gli alberi salgono fino al dorso delle gradinate. Sedetevi un istante. L'acustica della foresta non è quella delle colline aride.

In terzo luogo, la tomba del capitano Eudemo. Un sarcofago di stile licio presso il sentiero del fiume, con un'iscrizione greca che piange un capitano di nave morto in mare, che mai tornò a casa. Il verso è celebre tra gli ellenisti — si legge più come una poesia che come un epitaffio, e si sente ancora il dolore di chi lo scrisse.

In quarto luogo, la basilica bizantina. Presso il guado. Le colonne sono scomparse, ma le fondamenta e l'abside sono nette — prova che il cristianesimo mise radici qui per diversi secoli, dopo la partenza degli antichi dèi.

E in quinto luogo — ma solo dopo aver finito le rovine — la Chimera. A tre chilometri dal cammino, sopra Çıralı, il villaggio appena a nord di queste rovine. Un gas naturale esce dalle fenditure della roccia e brucia senza interruzione da almeno duemilacinquecento anni. Gli Antichi vi vedevano il soffio di un mostro abbattuto. I geologi di oggi vi vedono metano. Entrambi hanno ragione, ciascuno a suo modo.

La Via Licia passa proprio in mezzo alla terra in fiamme. Salite al calar della notte per l'effetto pieno — le fiamme brillano più di qualsiasi lampada, e vi si può far bollire il tè.

La Chimera. Omero descrisse un mostro con testa di leone, corpo di capra e coda di serpente — una creatura di fiamma che devastava la Licia. Gli dèi mandarono un giovane eroe di nome Bellerofonte a ucciderla. Montò il cavallo alato Pegaso, si levò sopra le fiamme del mostro, e gli conficcò in gola una lancia di piombo. Il piombo fuse nel fuoco della Chimera e la soffocò dall'interno.

Il mostro crollò, sprofondò nella montagna, e fu sepolto sotto le rocce. Le fiamme che vedrete stasera sono ciò che gli Antichi chiamavano il suo soffio, che ancora sfugge.

Bellerofonte fu onorato per una generazione. Poi divenne superbo, volle cavalcare Pegaso fino alla dimora degli dèi, e fu precipitato verso la terra. Anche gli eroi, amavano ricordare i Lici, cadono.

Da Olympos, il cammino prosegue lungo la spiaggia verso Çıralı — dove le locande in capanne sospese offrono il miglior sonno della Via Licia. Il sentiero verso le fiamme della Chimera parte dall'estremità nord del villaggio, segnalato Yanartaş. Una salita ripida, ma fattibile in un'ora. Prendete una lampada, anche se ne avrete poco bisogno una volta lassù. Il fuoco vi accoglierà. Buon cammino.

Вы стоите в Олимпосе. Город, посвящённый богу огня. Захваченный пиратами. Подаренный Клеопатре. И единственное место на свете, где, по Гомеру, была убита Химера — и где она до сих пор, три тысячи лет спустя, выдыхает пламя на склоне горы.

Олимпос был одним из шести ведущих городов Ликийской федерации. Основанный во втором веке до нашей эры, он единственный из великих ликийских городов стоит не на холме, а здесь — в лесистой долине у реки, рядом с морем.

Город был посвящён Гефесту, богу огня и кузни, — и почему, вы скоро поймёте. В первом веке до нашей эры им владел киликийский пиратский царь Зеникет: когда римский полководец Сервилий Ватия сжал кольцо, Зеникет сжёг себя в собственном доме, но не сдался. Поколением позже Олимпос разграбил Брут — тот самый, что взял Ксанф.

Потом Марк Антоний подарил город египетской царице Клеопатре — вместе с большей частью южной Ликии, в знак ухаживания. А после римлян здесь были византийская епархия, генуэзский форпост — и, наконец, забытые руины в деревьях.

Пять вещей, которые стоит найти. Городище тянется по обоим берегам небольшой реки — переходите воду, где нужно, и не спешите.

Первое — городские стены и южные ворота. Их строили и перестраивали три эпохи — эллинистическая, римская, византийская, — и по кладке видно, как меняется время. Ворота до сих пор обрамляют тропу.

Второе — театр, вырубленный в южном склоне. Меньше патарского, но уютнее: деревья подступают к самым верхним рядам. Посидите минуту. Акустика в лесу звучит иначе, чем в сухих холмах.

Третье — гробница капитана Эвдема. Саркофаг ликийского типа у прибрежной тропы с греческой надписью — плачем по капитану, погибшему в море и не вернувшемуся домой. Эти стихи знамениты в эллинистике: они читаются скорее как поэма, чем как эпитафия, и горе автора чувствуется до сих пор.

Четвёртое — византийская базилика у переправы. Колонны исчезли, но фундамент и апсида читаются ясно: христианство держалось здесь ещё несколько столетий после ухода старых богов.

И пятое — но только когда закончите с руинами — Химера. В трёх километрах вверх по тропе от Чиралы, деревни к северу от городища. Природный газ, выходящий из трещин в скале, горит непрерывно как минимум две с половиной тысячи лет. Древние считали это дыханием убитого чудовища. Современные геологи говорят: метан. Правы и те, и другие — каждый по-своему. Ликийская тропа проходит прямо через горящий склон. Поднимитесь после заката — пламя ярче любого фонаря, и на нём можно вскипятить чай.

Химера. Гомер писал о чудовище с головой льва, телом козы и хвостом змеи — огненной твари, разорявшей Ликию. Боги послали убить её юного героя Беллерофонта. Он взлетел на крылатом коне Пегасе, поднялся выше пламени и вонзил свинцовое копьё чудовищу в глотку. Свинец расплавился в огне Химеры и задушил её изнутри. Чудовище рухнуло, ушло в гору и было погребено под скалами. Пламя, которое вы увидите вечером, древние называли её дыханием — оно рвётся наружу до сих пор.

Беллерофонта чтили целое поколение. Потом он возгордился, попытался подняться на Пегасе к дому богов — и был сброшен на землю. Даже герои, любили напоминать себе ликийцы, падают.

Из Олимпоса тропа продолжается вдоль пляжа к Чиралы — где домики на деревьях дарят лучший сон на всей Ликийской тропе. Путь к огням Химеры начинается на северном краю деревни, по указателю «Янарташ». Подъём крут, но проходится за час. Возьмите фонарик — хотя там он вам уже не понадобится: огонь сам вас встретит. Доброй тропы.

Olympos'ta duruyorsunuz. Ateş tanrısına adanmış şehir. Korsanların elinde kalmış. Kleopatra'ya hediye edilmiş. Ve Homeros'a göre Khimaira'nın öldürüldüğü dünyadaki tek yer — üç bin yıl sonra bile dağın yamacında nefesini alev alev dışarı veren yaratığın yurdu.

Olympos, Likya Birliği'nin altı önde gelen şehrinden biriydi. MÖ ikinci yüzyılda kurulan şehir, büyük Likya kentleri arasında bir tepeye değil de buraya — deniz kıyısında, nehir boyunca uzanan ormanlık bir vadiye — kurulmuş olmasıyla tekti.

Şehir, ateşin ve ocağın tanrısı Hephaistos'a adanmıştı — nedenini birazdan anlayacaksınız. MÖ birinci yüzyılda şehri Zeniketes adında Kilikyalı bir korsan kral tuttu: Romalı komutan Servilius Vatia kıskacı daraltınca Zeniketes teslim olmak yerine kendini kendi evinde yaktı. Bir kuşak sonra Olympos, Brutus tarafından yağmalandı — Ksantos'u alan Brutus'un ta kendisi.

Sonra Marcus Antonius, güney Likya'nın büyük bölümüyle birlikte şehri, kur yaptığı Mısır kraliçesi Kleopatra'ya armağan etti. Romalılardan sonra burası bir Bizans piskoposluğu, ardından bir Ceneviz karakolu, en sonunda ağaçların arasında unutulmuş bir harabe oldu.

Bulunması gereken beş şey. Ören yeri küçük bir nehrin iki yakasına yayılıyor — gerektiğinde suyu geçin, acele etmeyin.

Birincisi, şehir surları ve güney kapısı. Üç çağda — Helenistik, Roma, Bizans — yapılıp yeniden yapılmışlar; yürürken taş işçiliğinin değiştiğini görebilirsiniz. Kapı, patikayı bugün de çerçeveliyor.

İkincisi, tiyatro. Güney yamaca oyulmuş. Patara'nınkinden küçük ama daha kuytu: ağaçlar en üst sıraların dibine kadar sokulmuş. Bir dakika oturun. Ormanın içindeki akustik, kuru tepelerdekinden başkadır.

Üçüncüsü, Kaptan Eudemos'un mezarı. Nehir patikasının yakınında, Likya tarzı bir lahit; üzerinde denizde ölüp evine dönemeyen bir gemi kaptanına yakılan Yunanca bir ağıt var. Bu dizeler Helenistik edebiyat çalışmalarında ünlüdür: mezar taşından çok şiir gibi okunur ve yazanın kederi bugün bile hissedilir.

Dördüncüsü, Bizans bazilikası. Nehir geçidinin yakınında. Sütunlar gitmiş ama temeller ve apsis net: eski tanrılar çekildikten sonra Hristiyanlığın burada yüzyıllarca kök saldığının kanıtı.

Ve beşincisi — ama ancak harabeleri bitirdikten sonra — Yanartaş. Bu örenin hemen kuzeyindeki Çıralı köyünden patikayla üç kilometre yukarıda. Kayadaki çatlaklardan sızan doğal gaz, en az iki bin beş yüz yıldır kesintisiz yanıyor. Eskiler bunun, öldürülen Khimaira'nın nefesi olduğuna inanırdı. Modern jeologlar metan diyor. İkisi de kendince haklı. Likya Yolu yanan zeminin tam içinden geçer. Tam etki için karanlıkta çıkın: alevler her fenerden parlak — üstelik üzerinde çay bile kaynatabilirsiniz.

Khimaira. Homeros; aslan başlı, keçi gövdeli, yılan kuyruklu bir canavardan söz eder — Likya'yı kasıp kavuran alevden bir yaratık. Tanrılar onu öldürmesi için genç kahraman Bellerophon'u gönderdi. Kanatlı at Pegasus'a bindi, canavarın alevlerinin üzerine yükseldi ve kurşundan mızrağını boğazına sapladı. Kurşun, Khimaira'nın ateşinde eridi ve onu içinden boğdu. Canavar yıkıldı, dağa gömüldü, kayaların altında kaldı. Bu akşam göreceğiniz alevler, eskilerin onun nefesi dediği şeydir — hâlâ dışarı sızıyor.

Bellerophon bir kuşak boyunca onurlandırıldı. Sonra kibre kapıldı, Pegasus'la tanrıların evine çıkmaya kalktı — ve yeryüzüne geri fırlatıldı. Likyalılar kendilerine hatırlatmayı severdi: kahramanlar bile düşer.

Olympos'tan patika, plaj boyunca Çıralı'ya uzanır — Likya Yolu'nun en iyi uykusunu sunan ağaç evlere. Yanartaş'a giden yol köyün kuzey ucundan başlar. Dik bir tırmanış, ama bir saatte çıkılır. El feneri alın — gerçi vardığınızda gerek kalmayacak: ateş sizi içeri alır. Yolunuz açık olsun.

Ви — в Олімпосі. Присвяченому богові вогню. Утримуваному піратами. Подарованому Клеопатрі. І єдиному місці у світі, де, за Гомером, було вбито Хімеру — і де, за три тисячі років по тому, вона й досі видихає полум'ям на схилі гори.

Олімпос був одним із шести великих міст Лікійського союзу, заснованим у другому столітті до нашої ери, і винятковим серед великих лікійських міст: він підноситься не на пагорбі, а тут — у лісистій долині, при річці, біля моря.

Місто було присвячене Гефесту, богові вогню й ковальства, — і ви за мить дізнаєтеся, чому. У першому столітті до нашої ери його тримав кілікійський цар-пірат на ім'я Зенікет, який волів загинути в пожежі власного дому, а не здався, коли римський полководець Сервілій Ватія стиснув свої обценьки. За покоління по тому Олімпос сплюндрував Брут — той самий Брут, що взяв Ксанф.

Потім Марк Антоній подарував місто Клеопатрі Єгипетській як заставу своїх залицянь, разом із майже всією південною Лікією. А по римлянах воно стало візантійським єпископством, потім генуезькою факторією, потім забутою серед дерев руїною.

Тут варто знайти п'ять речей. Пам'ятка розкинулася на обох берегах невеликої річки — переходьте воду за потреби й не поспішайте.

Спершу — мури й південна брама. Зведені й перебудовані в три доби — елліністичну, римську, візантійську — і видно, як міняється кладка каменів, поки ви йдете. Брама й досі обрамляє стежку.

По-друге — театр. Урізаний у південний схил. Менший за патарський, але замкнутіший — дерева підступають до самих спин лав. Присядьте на мить. Акустика лісу — не та, що на сухих пагорбах.

По-третє — гробниця капітана Евдема. Саркофаг лікійського взірця біля річкової стежки, з грецьким написом, що оплакує корабельного капітана, який помер у морі й ніколи не повернувся додому. Цей вірш славиться серед елліністів — він читається радше як поезія, ніж як епітафія, і в ньому й досі чутно горе того, хто його написав.

По-четверте — візантійська базиліка. Біля броду. Колони зникли, але фундаменти й апсида чіткі — доказ того, що християнство пустило тут коріння на кілька століть, після відходу давніх богів.

І по-п'яте — але лише після того, як завершите з руїнами — Хімера. За три кілометри від стежки, над Çıralı, селом одразу на північ від цих руїн. Природний газ виходить із тріщин у скелі й горить без упину щонайменше дві з половиною тисячі років. Давні вбачали в цьому подих убитого чудовиська. Сьогоднішні геологи вбачають метан. Обидва мають рацію, кожен на свій лад.

Лікійська стежка проходить просто серединою палаючої землі. Підніміться поночі задля повного враження — полум'я світить ясніше за будь-яку лампу, і на ньому можна закип'ятити чай.

Хімера. Гомер описав чудовисько з головою лева, тілом кози й хвостом змії — створіння з полум'я, що спустошувало Лікію. Боги послали юного героя на ім'я Беллерофонт убити його. Він осідлав крилатого коня Пегаса, піднявся над полум'ям чудовиська й загнав йому в горло свинцевого списа. Свинець розтопився у вогні Хімери й задушив її зсередини. Чудовисько впало, загрузло в горі й було поховане під скелями. Полум'я, яке ви побачите цього вечора, — це те, що давні звали його подихом, який досі виривається назовні.

Беллерофонта шанували ціле покоління. Потім він запишався, захотів на Пегасі дістатися оселі богів — і був скинутий на землю. Навіть герої, любили нагадувати собі лікійці, падають.

З Олімпоса стежка йде далі вздовж пляжу до Çıralı — де хатинкові готелі на палях дарують найкращий сон Лікійської стежки. Стежка до полум'я Хімери починається на північному краю села, позначена Yanartaş. Підйом крутий, але долається за годину. Візьміть ліхтар, хоч нагорі він майже не знадобиться. Вогонь вас зустріне. Доброї дороги.