Ви — у Kaleiçi, старому місті Antalya. Османські будинки схиляються над брукованими вуличками, яхти погойдуються в гавані, виритій римськими інженерами, а мармурова брама стоїть там, де колись до міста ввійшов імператор. Для більшості людей це відпустка. Якщо ж ви прийшли пішки від Fethiye — то тут кінець Лікійської стежки.
Antalya молодша майже за все решту Стежки. Коли Ксанф і Патара вже були давніми, це місто заснували лише близько 150 року до нашої ери — цар Аттал Другий Пергамський, який хотів порту на цьому узбережжі й зробив його собі: Атталея, місто Аттала. Зі смертю останнього пергамського царя його царство відійшло Риму, і Атталея стала великим римським портом краю.
Апостол Павло відплив саме з цього порту наприкінці своєї першої місіонерської подорожі — Дії апостолів показують, як він спускається до Атталії, щоб відплисти до Антіохії.
Візантійці її укріпили, турки-сельджуки взяли її в тринадцятому столітті й дали їй свої пам'ятки, османи наповнили її дерев'яними й кам'яними оселями, що вас оточують, — а крізь усе це маленька кругла гавань і далі працювала. Двадцять три століття безперервної праці, і вона так і не переставала бути причиною існування цього міста.
У старому місті варто знайти чотири речі.
Спершу — брама Адріана, найпрекрасніша римська брама Туреччини. Три арки з білого мармуру, обабіч башти, зведені до візиту імператора Адріана 130 року. Століттями вона була замурована всередині фортечних мурів, що й пояснює її чудову збереженість. Пройдіть середньою аркою й погляньте, під склом і ґратами, на глибокі колії первісної римської дороги — вибиті колесами возів. А тоді підведіть очі: різьблені кесони стелі й досі зберігають свої розетки.
По-друге — Yivli Minare, Рифлений мінарет. Тридцять вісім метрів ребристої червоної цегли, зведені в тринадцятому столітті за сельджуцького султана Аладдіна Кейкубада. Він є символом Antalya вже вісімсот років і вашим найкращим орієнтиром щоразу, коли вулички Kaleiçi заведуть вас на манівці.
По-третє — Kesik Minare, Зрізаний мінарет. Одна споруда, що була римським храмом, візантійською церквою, а потім османською мечеттю, шар за шаром, аж поки пожежа дев'ятнадцятого століття не стяла її мінарет і не закарбувала всю цю біографію в камені. Обійдіть її поволі й читайте стіни: повторно вжиті колони, церковні карнизи, брама мечеті — дві тисячі років суперечки про небо в одній будівлі.
І по-четверте — вежа Hıdırlık, на південно-західному розі старого міста, там, де мури сходяться зі скелями. Кругла, римська, другого століття — і ніхто до пуття не знає, чи почалася вона як гробниця, бастіон фортеці чи маяк. Що вона таке сьогодні — відомо напевно: найкраще в Туреччині місце, щоб зустріти захід сонця, лицем до цілої стіни гір Beydağları по той бік затоки — гір, з яких ви щойно вийшли.
Затримайтеся ще на мить біля вежі Hıdırlık. Погляньте на захід, уздовж узбережжя. Десь там, у мареві, — Фаселіс, і Олімпос, і вічне полум'я Хімери; за ними — Мира, і дюни Патари, і високі села Семи мисів; а на самому кінці, за якихось два десятки етапів, — пляж Ölüdeniz, де ця стежка починається.
Кожен античний мандрівник, що колись причалював у порту Атталеї, відчував те, що, можливо, відчуваєте зараз ви, — що дорога позаду вас тихо стала частиною того, ким ви є.
Ви пройшли Лікійську стежку.
Побалуйте себе чимось цього вечора — Kaleiçi заслужив свої столи, і ви теж. А якщо ваша подорож, навпаки, лише починається, то все, що ви щойно почули, чекає на вас на заході, етап за етапом. Хай там як, правило шляху тримається — тут, наприкінці, як і на кожному кроці: доброї дороги.